9. Стратегія та тактика інформаційної війни. Кібербезпека. Сучасні інноваційні засоби ведення гібридних війн.

Відомо, що великомасштабні інформаційні технології, які дістали назву «інформаційних воєн», мають тисячолітню історію.

Вже у Біблії згадано Гедеона, який під час воєн регулярно вдавався до залякування ворога. Одного разу він так залякав супротивника, що той розгубився і вдарив по своїх військах.

Прикладів інформаційного впливу на моральну, духовну стійкість супротивника можна знайти чимало і у древньому Римі, і в епоху феодалізму (боротьба з «єрессю», за «істинну віру» тощо), і в пізніші часи.

Особливого значення інформаційні війни набули у ХХ столітті, коли газети, радіо, а потім і телебачення стали справді засобами масової інформації, а поширювана через них інформація — справді масовою. Уже у 20-х роках США вели радіопередачі на регіони своїх «традиційних інтересів» — країни Латинської Америки, Велика Британія — на свої колонії. Німеччина, яка домагалася перегляду умов Версальського миру — на німців Померанії і Верхньої Сілезії у Польщі, Судетів — у Чехії. Тоді ж, у 30-х роках, інформаційні війни перестають бути додатком до збройних і перетворюються у самостійне явище — як от: німецько-австрійська радіовійна 1933-34 рр. з приводу приєднання Австрії до рейху. Саме тоді з'явилося і набуло поширення поняття «інформаційний агресор».

Від часу проголошення незалежності України Російська Федерація веде постійну інформаційну війну проти України. Особливо вона була посилена в роки правління проросійського режиму Януковича^[6]. На думку деяких оглядачів, від початку агресії Російської Федерації (лютий 2014) російська пропаганда набула форм геббельсівської пропаганди часів Другої світової війни.

Комп'ютерна безпека — це сукупність методів захисту у галузі телекомунікацій та інформатики, пов'язаних з оцінкою і контролюванням ризиків, що виникають при користуванні комп'ютерами та комп'ютерними мережами і їх впровадження з точки зору конфіденційності, цілісності і доступності

Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» дає таке визначення:

«Кібербезпека — захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави під час використання кіберпростору, за якої забезпечуються сталий розвиток інформаційного суспільства та цифрового комунікативного середовища, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національній безпеці України у кіберпросторі»

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%BF%27%D1%8E%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B0_%D0%B1%D0%B5%D0%B7%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%B0 більше матеріалу з кібербезпеки.

У гібридній війні держави частіше використовують недержавних дійових осіб та інформаційні технології для перемоги над своїми супротивниками за відсутності прямого збройного конфлікту (але, як показала практика, і під час нього) у досягненні своєї політичної мети.

Невійськові засоби – економічні, дипломатичні, інформаційні – як зброя такої війни почали застосовуватися ще далеко до появи перших гармат і мінометів на кордоні між Україною та Росією.

Така війна передбачає поєднання інструментів впливу й засобів підривної діяльності, які синхронно поєднуються для використання слабкостей іншої країни. Звісно, слабкості ці наперед визначаються, аналізуються та збираються в окрему теку, умовно «слабкості країни Х».

Мовний чинник – найбільш вигідна пропозиція з усього «меню» слабкостей. Приклад продукування смислів гібридної війни в цьому аспекті ми всі добре знаємо: «відбувається насильницьке витіснення російської мови та переслідування російськомовних».

Які ознаки гібридної війни?

При цьому гібридна війна має дві особливі ознаки:

1. Розмитість меж між війною і миром, коли неможна виділити якийсь поріг війни.

2. Невизначеність, коли складно взагалі ідентифікувати цю війну.

Не треба дороговартісної зброї і техніки, коли є ЗМІ та службовці, які працюють на інтереси країни-агресора. М’яко й поступово вводиться потрібний ворогові дискурс, початок і точну форму якого складно відразу визначити. Це не лише медіасфера, а й широкий спектр соціальної комунікації, починаючи від приватних розмов і закінчуючи перемовинами дипломатів.

І поки є поєднання кібератак на критичну цивільну інфраструктуру з кампанією з дезінформації, треба діяти :

1. Посилення обороноздатності. Більше бюджету на армію, більше навчених цивільних людей (наявна територіальна оборона на місцях – у «плюс»). Засновник німецької школи геополітики Клаус Хаусхофер, який понад 20 років прослужив у армії, казав, що кордон є складовим чинником життя нації, і його треба захищати, а той, хто цього не робить, буде відчужений кордоном, і йому рано чи пізно доведеться за це розплатитися.

2. Патріотична робота. Хай би там що не говорили з приводу додаткового бюджетного асигнування на такі свята, як Дні єднання, коли «ліпше б ці гроші направили на армію», але чим більше прапорів, тризубів, гімнів і піар-кампаній нашої Батьківщини – тим краще. Чим більше української мови, яка культивувалася радянською владою як мова селюків, тим краще. Безумовно, це зовсім не означає, що в Україні забороняється розмовляти російською.

3. Довіра – це, мабуть, найскладніше. Треба робити все можливе, аби люди почали вірити у свою армію та головнокомандувачу – президенту, вірити навіть своєму меру чи сільському старості, бо довіра до влади починається тут, з місця. Довіру до ЗМІ ще довго й досить важко треба буде вибудовувати (хоча, імовірно, найближчим часом формат роботи ЗМІ зміниться, а з боку держави буде контроль на упередження антидержавницької пропаганди).