Бабуся була невеличка, висохла й тонка. Варила вона дуже смачний борщ, який уміла так затовкувати салом та засмачувати сметаною, що від нього не можна було одірватися. Вона завжди стежила, щоб їли спокійно, не поспішали, щоб під ложку підставляли кусень хліба, щоб із миски не вигрібали гущу, не виловлювали м’яса, щоб за столом не теревенили, не крутились, не штовхалися, а їли вдумливо, розумно й гідно. Дід також був сухенький, також тоненький, як дубова жердка, на яку одягли полотняну сорочку навипуск та підперезали поясом...
Бабина та дідова хата стояла над шляхом, біля самісінького лісу, – зовсім нікудишня хата, по вікна загрузла в землю, підперта стовпами, щоб не розлізлись чи не повтікали на всі боки її стіни. З одного боку до неї прилягало одне крило горîду, а з другого – друге. На кожному крилі росло по великій груші. Груші були старі, дрімучі, але щовесни цвіли по-молодечому густо й пахучо. Під осінь і восени вони обсипали додолу такий грушкопад цукристих дичок, що й не визбираєш їх усіх і не пересушиш...
На кожному крилі горîду росли кущі барвінку. Здавалося, що він і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. А коли повітря ставало по-материнськи м’яким та лагідним, то барвінок зацвітав, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивилися на тебе довірливо. Баба гнівалась, коли зривали барвінковий цвіт. Вона взагалі ніколи не могла примиритися з тим, що квітку зривають. Хоч би яка ця квітка була – чи чорнобривці, чи ружі, чи звичайнісінькі калачики, чи настурції, чи лісові дзвоники, чи ромен1 . Тим більше її гнівало, коли хтось необережно збивав на городі картопляний цвіт, коли хтось зривав цибулю із стрілкою, яка згодом могла б дати насіння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замість нащипати дрібного листя...
Любила вона кожну рослину, і, здається, кожна рослина відповідала їй такою ж любов’ю (За Є. Гуцалом).
.png)
.png)