«Наше життя знаходиться в наших руках, кожен і кожна з нас може діяти»: ексклюзивне інтерв'ю з Олександром Елькіним

Обираючи найефективніший шлях для реформування сфери освіти, Україна звертається, насамперед, до позитивного європейського досвіду. Такі країни як Фінляндія, Японія, Південна Корея, Канада, Нідерланди тощо міцно увійшли до світового рейтингу найкращих освітніх систем. Це пов’язано більшою мірою з переосмисленням ролі вчителя і, звичайно, ролі самого учня, пріоритетних для нього цілей. Крім того, зарубіжні навчальні заклади орієнтуються на прищеплення практичних навичок, якими мають володіти усі випускники, тоді як в Україні донедавна суха теоретичність набутих знань залишалась незмінною.

Новий Держстандарт 2018, в основі якого лежить концепція Нової української школи, покликаний вплинути на стан сучасної вітчизняної освіти та суттєво покращити його. Зокрема, кардинальні зміни стосуються структури навчального процесу, перебігу занять, їхнього змістового наповнення, організації внутрішнього і зовнішнього освітнього простору тощо. Ці питання стали головною темою одного з найграндіозніших освітніх заходів України – національної (не)конференції EdCamp Ukraine 2018, яка цього року відбулась в Харкові.

Команді «Всеосвіти» вдалось особисто поспілкуватись з натхненником руху EdCamp в Україні та радником Міністерки освіти і науки з питань інновацій в освіті – талановитим і рішучим Олександром Елькіним. Він розказав нам про особливості національної (не)конференції, неоціненну роль «відповідального вчительства» та поділився думками щодо ситуації з інклюзивною освітою в Україні.

Всеосвіта: Однією з основних цілей EdCamp Ukraine Ви називаєте «відповідальне вчительство». Що особисто Ви вкладаєте в цей термін?

О.Е.: Відповідальність – це для нашої команди і для мене особисто передусім – власне рішення. Це розуміння, що наше життя знаходиться в наших руках, що кожен і кожна з нас може діяти. Якщо говорити конкретно про освіту, то панує думка, що зміни в освіті залежать від будь-кого, але не від нас, як освітян; зміни можуть залежати від Міністерства освіти і науки України, від місцевих органів управління освітою або від місцевої влади. Але, насправді, коли вчитель або вчителька заходить до класу, зачиняє двері, він або вона залишається наодинці з дітьми. І тут багато що залежить від освітян. Тому ми не маємо чекати змін згори. Нам не потрібно чекати на якісь речі, без яких ми не можемо започатковувати зміни. EdCamp саме і є таким взірцем. Зміни – вони як вірус, ними можна «заразитися» і переносити у свої заклади освіти, діяти вже завтра.

Всеосвіта:  Сучасний навчальний процес має підготувати дитину до сьогоденних суспільних викликів. А до яких саме викликів має бути готова сучасна дитина? 

О.Е.: Згідно з останніми дослідженнями Всесвітнього економічного форуму, серед вимог успішних спеціалістів у майбутньому – у будь-яких професіях – є такі якості, як уміння працювати в команді, креативність, розуміння того, що в житті треба розв’язувати конфлікти таким чином, щоб усі вигравали. Ці речі називаються м’якими навичками. На жаль, їх дуже бракує в українській освіті. Задля того, щоб ми могли передати не тільки знаннєву модель, але й ці м’які навички також, у першу чергу ми самі маємо ними володіти. Те, що відбувається на EdCamp, є певною мірою таким собі тренажером, і м’яких навичок зокрема. EdCamp – це розбудована мережа, це утворені горизонтальні зв’язки між педагогами, які перебувають не в стані конкуренції, а у співпраці. І коли педагоги вже мають подібний досвід співпраці, він дає їм розуміння, що разом ми сильніші, ніж поодинці, і що у малих групах або у великих ми можемо зробити набагато більше; дає розуміння, що це варто поширювати і варто працювати з дітьми у проектній формі навчання.

Всеосвіта:  На презентації Ви сказали, що кожний і кожна можуть використовувати формат EdCamp локально. Яким чином це реально зробити? 

О.Е.: Те, що я особисто найбільше ціную у форматі EdCamp, – це свобода. Бо EdCamp не належить нікому: він не належить ні мені, ні нашій команді, ні нашій організації, ні навіть засновникам – тим, хто придумали цей формат у Філадельфії, а це були надзвичайні 11 вчителів і вчительок, які створили таку форму професійного зростання. І це означає, що будь-який освітянин, де б він не знаходився, де б він не працював, може взяти і використати формат EdCamp не лише для проведення повноцінної конференції, але й, зокрема, для того, щоб по-іншому організувати батьківські збори або зустріч методичного кабінету. EdCamp має широке поле застосування. Я думаю про те, що немає в Україні подібної спільноти в інших галузях, яка настільки згуртована і настільки міцно співпрацює;  формат EdCamp може бути застосований, зокрема, і для медиків та працівників вищої школи. Ми постійно отримуємо звернення на кшталт: «Навчіть нас, як розбудувати спільноту». Я вважаю, що майбутнє і сучасне держави – завжди за спільнотами, тобто за фахівцями і фахівчинями, які об’єднуються задля просування своєї галузі.

Всеосвіта: Скажіть, будь ласка, чи може Ваша книжка «Зростаємо разом з EdCamp», яку Ви написали у співавторстві, допомогти локально організувати формат EdCamp?

О.Е.: Як сказала керівниця видавничої групи «Шкільний світ», а також її шеф-редакторка: «Це не книга про національну (не)конференцію, це дуже незвичайне видання, бо воно більше схоже на такий собі робочий зошит». Вони разом зі своєю командою вклали багато часу та інших ресурсів, щоб ми мали цю книгу, презентовану на національній (не)конференції. Це фактично інструкція як зробити EdCamp. Там є теоретичний блок, який дозволяє зорієнтуватися взагалі у сфері підвищення кваліфікації, в останніх дослідженнях, але, більшою мірою, це покрокова рекомендація можливості втілення в життя. У книзі багато берегів для нотаток, думок, тому з нею можна працювати і сторінка за сторінкою народжувати свою унікальну (не)конференцію.

Всеосвіта: Нас цікавить питання щодо інклюзивної освіти. Батьки цікавляться, яку ситуацію Ви вважаєте найефективнішою: чи потрібно для дітей з особливими освітніми потребами та дітей з інвалідністю створювати окремі навчальні заклади або окремі класи, чи їх, навпаки, не варто відлучати від навчального колективу? Що буде найкращим?

О.Е.: Найперше – це залежить від обмежень здоров’я у конкретної дитини. Зазвичай, я виступаю за те, щоб ми мали справжню інклюзію, не інтеграцію чи окремі класи в школах, а інклюзію. Дитині потрібно допомогти повноцінно інтегруватися у громаду ще під час отримання шкільного досвіду. Більше того, існує проблема, яку ми спостерігаємо, на жаль, і на сторінках наших підручників: там дуже мало ілюстрацій, на яких зображені люди з інвалідністю. Часом це нагадує мені досить сумну тенденцію – і я радію, що вона поступово змінюється: ми не помічаємо в суспільстві таких людей, ми не бачимо їх на сторінках підручників, у нас немає відповідного обладнання, самих пандусів, щоб люди з інвалідністю могли вільно пересуватися, зокрема, на інвалідному візочку. Мені здається, дуже важливо цінувати інакшість, і робити так, щоб діти вже змалку знали, що буває по-різному. Щоб була така інклюзія, де комфортно перебувати усім. Насправді, якщо цей процес побудований правильно, то виграють усі: і ті, хто не має жодних обмежень у здоров’ї, і ті, хто, на жаль, їх має. Бо лише в такому спілкуванні можуть побудуватися справжні гарні взаємини.   

Деякі фотоматеріали взяті з офіційної сторінки Олександра Елькіна у Facebook.