«Їж те, що дають» vs свобода вибору страв: чому реформа шкільного харчування може провалитися

Ми є те, що ми їмо.
Гіппократ

Зараз тема шкільного харчування опинилась у центрі уваги громадськості. З одного боку це добре, бо здорове харчування справді необхідне. З іншого боку, прикро, що списи ламаються винятково навколо другорядних для освіти тем. Все ж таки школа – це заклад освіти, а не заклад громадського харчування чи догляду за дітьми до досягнення ними 18-річного віку. А справжні проблеми освіти продовжують залишатись поза увагою…

І ще одне. З огляду на те, як розгортається ця реформа, можна зробити висновок, що за неї взялись люди, які ніколи особисто навіть не намагались зробити якісь фундаментальні зміни у консервативному середовищі. Звідси й нерозуміння алгоритму дій та головних проблем, які стоять на заваді. Звідси й щире обурення ініціатора: «Я такого не рекомендував, там неправильно все роблять…».

На мій погляд, зміни в організації шкільного харчування мали б бути насамперед спрямовані на усунення головної його вади, яка дісталась нам у спадщину з радянських часів. На жаль, у нашій школі уже 30 років ми ніяк не можемо перейти від радянської столовки з «їжте що дають» до свободи вибору страв. Тепер будемо знову добровільно-примусово нав'язувати корисні страви, які по-модному називаються?

До речі, в тих школах, де вибір страв таки з’явився, діти й батьки задоволені. Навряд чи хтось сподівається на те, що «за щучим велінням та МОНівським хотінням» замість громадського харчування. Крім того, помилково акцентувати тільки на придбанні нового обладнання. Це є справді  необхідною, але недостатньою передумовою для впровадження реформи харчування.

Багатьох кухарів на гарматний постріл до дітей підпускати не можна. З яким настроєм варять, то таке воно те вариво й виходить, – зазначає Олена Бурлака, вчителька історії Городищенського економічного ліцею.

А де взяти інших? Інших кухарів у більшості шкіл немає… І туди не підуть працювати Клопотенки – самі розумієте, чому.

Свої власні зміни у шкільному харчуванні я теж намагався запровадити. Вони були спрямовані саме проти безсмертного принципу радянського громадського харчування: їж, що дають! Коли я прийшов працювати директором у колишню Кіровоградську школу №5 (на базі якої створили гімназію), довелось робити мініреволюцію у харчуванні.

Там, станом на 1992-й рік, чай з казана (точніше не чай, а якусь бурду коричневого кольору з перепаленого цукру) пили із баночок з-під майонезу – не було навіть звичайних стаканів. Найбільшою революційною подією був перехід на одноразові пакетики чаю. Ну ніяк не могли второпати мої колеги, що це теж була підкреслена повага до індивідуальності: хтось любить зелений чай, хтось чорний, хтось солодкий, а хтось без цукру...

Поставив запитання на своїй сторінці у фейсбуці: «А ваша дитина питиме какао з молоком без додавання цукру?». Очікувано отримав різні відповіді: від «У нашому дитсадку жодна дитина не доторкнулась до такого напою» до «Звісно, бо вдома ні в чай, ні в каву, ні в какао з молоком цукор не додаємо».

Чиясь дитина питиме, а інша захоче додати цукру. І це її індивідуальний вибір, який слід поважати, навіть якщо ми, дорослі, вважаємо, що він не найкращий. «Мені (не)подобаються страви Клопотенка», – це не аргумент. Бо мова не про особисті смаки, а про підходи до формування гастрономічної культури нації.

Організація харчування у школах має розглядатися з двох концептуальних позицій. По-перше, харчування, як умова здоров’я і по-друге, харчування - як освітній і виховний процес. Нове меню і нові технології - це і просвітництво, і формування переконань, в культурі споживання. І це та царина, в якій мають працювати педагоги. Учні повинні мати можливість у процесі реформування системи харчування стати й бути особистостями. Вони повинні мати можливість обирати страви із кількох запропонованих, – акцентував ексочільник УЦОЯО Ігор Лікарчук. 

З травматичних спогадів мого шкільного дитинства можу пригадати, наприклад, тортури корисним молоком. На великій перерві всі йшли «на молоко». Пити його було обов'язком кожного. Звісно, нікого з учителів не хвилювало: любиш ти молоко, чи не любиш, є в тебе алергія на лактозу чи немає. Мій організм його хоч і з огидою, але ще якось приймав, а от деякі однокласники повертали це молоко природі відразу ж за рогом шкільної їдальні…

Коли читаю про справжній всесвітній рух Milk For Schools чи про World School Milk Day, лише із сумом згадую, як у мої шкільні роки нас мордували якимось ну дуже огидним «молоком». Бо тепер дітям у всьому світі пропонують молочну смакоту на вибір і будь-який смак (шоколадне, ягідне, знежирене молоко тощо).

Підписниця Galyna Sergeyeva зазначає:

Під час мого першого відрядження до Фінляндії – я там знімала їхні школи, – з-поміж іншого мені впало в очі, що в кожній школі стоять молокомати, і діти п’ють з них охолоджене молоко. Ніякого чаю, компоту чи ще чогось. Ну, може ще воду. Там це в них національна програма – інвестування у здоров’я нації. Такі молокомати є скрізь по Скандинавії, та загалом по Європі.

Чи буде в Україні нормально організована програма «Шкільне молоко»?

Три прості речі, які мають зрозуміти «реформатори»:

1. Будь-які реформи мають «вкладені» цінності, на яких вони базуються. Ну не може бути в основі нового шкільного харчування старий радянський принцип «Їжте, що дають»! Має бути свобода вибору страв, яка підкреслюватиме повагу до індивідуальності.

2. Неможливо докорінно змінити шкільне харчування без зміни харчових звичок українців. А будь-яка звичка складається з психологічного та фізіологічного аспектів. І хто б мені не розповідав (перша леді, відомий дієтолог, лікар тощо), що краще пити вранці сік з буряка замість чашки кави, я питиму свою чашку кави. Зміна харчових звичок – це тривалий процес, який займе не одне десятиліття. Одна тільки школа, й тільки власними зусиллями, не зможе його здійснити. Має бути потужна системна робота над вкоріненням здорового способу життя в країні. Щось на кшталт загальнонаціональної програми «Здорова нація».

3.  Абсолютно правий Anatoli Múliar, який у коментарях до мого посту стверджує, що їдальня, як і церква, має бути відокремлена від школи. Так і є в більшості країн. А в нас, згідно із Законом «Про повну загальну середню освіту» обов’язком директора школи є організація харчування. А чому не засновника чи батьків учнів?

Наприклад, у Німеччині батьки мають два варіанти харчування дитини у школі:

• Перший: дати з собою ланч-бокс, поклавши туди те, що дитина їсть.

• Другий: замовити на сайті компанії, яка займається харчуванням дітей, «корисний» чи не дуже обід. Утім, не факт, що 3 другому випадку дитина не продасть за демпінговою ціною свій обід комусь з однокласників, а сама за ці гроші не піде в МакДональдз.

Всюди потрібне належне фінансування і вмілий підхід до організації справи. А наразі ні того, ні того у нас, на жаль, немає. Тому навіть ця досить доречна ініціатива приречена на показуху та імітацію.

Вас також можуть зацікавити такі матеріали: Про податки, батьків та колосальну відповідальність директора школи: думка освітнього експерта