Сьогодні о 18:00
Вебінар:
«
Секрети ефективного діалогу: формуємо позитивну самооцінку дитини
»
Взяти участь Всі події
3 листопада 2023 об 11:20
13 0

Проблеми, з якими стикаються українські школярі за кордоном та про які ніхто не говорить

Навчання дітей за кордоном — це шанс чи, навпаки, проблема? Для багатьох українських родин це стало викликом, адже нерозуміння мови, різні соціальні прошарки та культура ускладнили й без того важкий процес адаптації.

До війни та масового відʼїзду українців, закордонна освіта здавалася справжньою «манною небесною» для дітей та батьків. Однак не все те золото, що блищить: багато українців скаржаться, що освіта у країнах Європи не виправдала їхніх сподівань та повертаються додому.

Масовий виїзд та складна адаптація: з чим стикнулися батьки, що вивозили дітей від війни

Війна розділила життя українців на «до» та «після». Країни Європи майже усі, як один, оголосили допомогу українцям: статус біженця, гуманітарка, акції підтримки та безліч доступних нашим краянам послуг. Країни започаткували курси вивчення мов, щоб допомогти українцям інтегруватися. 

Залишилася одна «проблема» — навчання дітей у школі. Якщо для дошкільнят у країнах Європи є безліч установ: від ясел до приватних дитячих садків, де рівень нагляду та освіти вищий за звичайні standart garden, то зі школами є нюанси. 

Тільки за останній тиждень в мене було 3 консультації з родинами, які повернулись з Європи. У всіх на 90% відсотків причина одна й та сама: ми в Україні отримаємо набагато більше, ніж там, — розповідає консультант з освіти Марʼяна Калабухова. 

Вона наголошує: освіта в західному світі зовсім не демократична. А українські переселенці найчастіше стикаються з трьома проблемами: 

Школи розділені на прошарки. Є ідеальні навчальні заклади з дуже високим рівнем знань, додатковою зайнятістю та уважними вчителями. Проте, як зазначає Мар'яна Калабухова, вони не для всіх і тим більше — «не для переселенців». Адже коштують вони багато і мають жорсткий відбір. «Для всіх інших — писати-читати-технікум».

Усі гуртки коштують дорого. В Україні в учня більше шансів вчитися у музичному, художньому чи будь-якому іншому гуртку за невеликі гроші. Для країн Європи додатковий розвиток дитини — це великі витрати.

Просто ходити 5 разів на тиждень в професійну спортивну школу або школу мистецтв за 20 євро на місяць чисто для себе і свого розвитку — це люксовий пропозеціон.За кордоном, навчальні заклади — своєрідний соціальний фільтр. Ну не треба там всім грати на фортепіано, скрипці, займатися балетом. Як я вже сказала читати-писати-технікум, — пише пані Марʼяна.

Старшокласники мусять ходити одразу до двох шкіл. Діти, які зараз вчаться у старших класах у, як зазначає авторка посту, німецьких школах, паралельно навчаються дистанційно в українських навчальних закладах. Адже отримати атестат у Німеччині — завдання «з зірочкою», можна залишитися з довідкою «прослухав курс».

«Переселенець — значить, вигнанець»: проблема булінгу українських дітей

Є ще одна проблема, з якою стикаються українські діти у школах Європи, однак про неї майже не говорять у публічному прошарку. Оксана Д. виїхала до Німеччини разом з 11-річним сином Дмитром. Жінка живе неподалік від районного центру Швебіш Халь, земля Вільденштайн-Фіхтенау. Син вже понад рік відвідує місцеву державну школу, навчається у 5-му класі. Викладачі спочатку намагалися підтримати дитину в адаптаційний період, однак це не врятувало від… булінгу.

Дмитро почав скаржитись на те, що місцеві діти ображають його. Кажуть про те, що українці та росіяни — один народ, а ми разом з Дмитром відбираємо гроші у «нормальних німців». Вчителі, скоріш за все, не знали про конфлікт, адже він відбувався не в класі та коридорах, де є камери. Дитині все висловлювали у роздягальнях, туалетах, на дворі. Лише після расистського коментаря на адресу Дмитра, вчителька провела бесіду з батьками кривдника, після чого ситуація трохи прийшла в норму, — розповіла журналісту Всеосвіти Оксана.

На жаль, дати фото чи більш уточнену інформацію жінка відмовилася навідріз, адже «не хоче додаткових проблем». Проте зауважує: діти з України можуть стикатися з булінгом та упередженим ставленням. 

Про булінг та розділення дітей висловилася ще у червні Людмила Остапенко. Її родина виїхала до Великобританії одразу після початку війни та змінили місце проживання. Старша донька пішла у так звану secondary school — середню державну школу. Як зазначає Людмила, толерантне оточення у школах — це скоріше міф, ніж правда.

Чим гірша школа, тим гірше оточення. Булінг — облити молоком чи закидати макаронами — це норм, чи написати в телефоні у гугл перекладачі — в тебе немає дому ти бомж, або вигукувати дитині «путін» коли вона проходить повз інших дітей. Бійки трапляються на перервах у школі — інші діти обступають колом і вигукують і підтримують бійку ще більш, знімають відео і не дають підійти вчителям.

Окрім того, школи Великобританії також мають розподіл за престижністю. Є приватні школи, також так звані grammar school — гімназії, де діти також навчаються безплатно. Однак, щоб потрапити до хорошого навчального закладу, потрібно жити у найближчому до неї районі — catchment area. Винаймати помешкання там для родини набагато дорожче, ніж в інших районах.

Дуже неочікуваною для українських батьків стала проблема шкільного туалету (за словами Остапенко, відкривали їх у школі лише двічі на день) та — перебування дитини вдома після навчання. Школа працює до 15:00, а за законом, залишати дитину до 12 років саму вдома не можна — за цим пильнують навіть сусіди, які можуть поскаржитися до поліції. Однак для достойного заробітку в Англії, мають працювати обидва батьки. Що робити в такій ситуації — невідомо. 

А що каже статистика?

Сайт офіційного освітнього омбудсмена в Україні провів серед батьків, які разом з дітьми знаходяться за кордоном. Виявилося, що майже 82% родин планують повернутися до України або після війни, або навіть не чекаючи її завершення. Окрім того, 40% опитаних повідомили, що їхня дитина вчиться одразу й в англійський, й в українській школі. Ще 34% зазначають, що дитина зовсім не відвідує місцеві навчальні заклади, а проходить українську шкільну програму дистанційно. Лише 11% українців зробили вибір на користь закордонних шкіл та повністю відмовились від українського навчання. 

Українські зірки-емігранти: а яким був досвід у них?

Віра Фарміга. Її історія — це скоріше виключення, адже родині Фарміги вдалося зберегти національну ідентичність попри десятиліття життя за кордоном. Її бабуся та дідусь переїхали до США ще на початку 1950-х років з Німеччини, де перебували у таборі для переміщених осіб. Мати акторки вивчала українську з дитинства, а потім вийшла заміж також за вихідця з емігрантської української родини.

Віра разом з братами та сестрами вивчала українську мову, ходила до греко-католицької української церкви, танцювала в ансамблі народного українського танцю та була «пластуном». Завдяки цьому акторка чисто розмовляє українською та пишається своїм корінням. 

Міла Куніс. А от у голівудської зірки Міли Куніс все склалося навпаки. Її родина переїхала до США у 1991 році, адже вони не бачили майбутнього у срср. До Лос-Анджелесу вони приїхали, маючи лише 250 доларів. На той час Міла не знала англійської, тому у школі стикнулася з кепкуванням та булінгом. Сама Куніс не любить згадувати навчання у молодшій школі, адже плакала вона щодня. Вивчити англійську їй вдалося завдяки телешоу.

Куніс народилася у Чернівцях, але до 25 років не любила згадувати життя в Україні та навіть, як зізнавалася на телешоу Еллен Дедженеріс, «соромилася країни, де народилась».

У школі постійно питали: чого я не варю борщ, кепкували з моєї вимови, а одного разу побачили вишиту сорочку й вона їм теж не сподобалася. Я соромилася своїх коренів та малої батьківщини, а зараз дуже про це жалкую, — зауважила Міла Куніс в інтервʼю 2022 року.

Зараз акторка разом з чоловіком Ештоном Катчером підтримує Україну, збирає кошти та дає благодійні концерти на користь біженців. Вона є активною учасницею ініціативи Stand With Ukraine.

Висновок

Процес інтегрування українських дітей у західну систему освіти буде тривати ще дуже довгий час. Нерівність шкільної системи в різних країнах Європи ускладнює процес, однак не все так безнадійно. У багатьох країнах українські переселенці обʼєднуються у громади для вивчення української мови та освіти дітей, для збереження своєї національної ідентичності.

Але це вже тема для майбутньої статті. А зараз головне памʼятати, що діти — наше майбутнє, у який би країні ви не жили.