Три тисячі українських дівчат втопили живцем в болоті на Колимі

ТРИ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ДІВЧАТОК, багато з них попередньо зґвалтовані, втоплені живцем, найстаршій – 14 років... «чтоб нєкому било рожать бандєровцев»

Кров у жилах холоне, коли читаєш цю страшну історію. Просто немає слів – одного літнього ранку 1949 року на Колимі радянські конвоїри втопили у болоті до трьох тисяч українських дівчаток. Ще зовсім дітей. Найстаршій було лише 14 літ.

Наказ про знищення надійшов з Москви

Про цей злочин не розповідають на російському телебаченні. Про нього не кричать політики. По крихтах інформацію про це понад десять літ збирав український поет і політв’язень Дмитро Шупта. Весь його біль вилився в поему «Колимські дівчатка», яку він написав у 2010 році. Чоловік зізнався, що задум виник ще у 1995-му. Усі ці роки прочитана в газетній статті коротка інформація про те, як дівчаток-підлітків втопили живцем у болоті, не давала йому спокою. Те, що йому вдалося дізнатися, шокує.

Влітку 1949 року з Москви у Магадан надійшов засекречений лист, який мали передати особисто в руки генерал-майору Іванові Петренку. У ньому наказано було звільнити у бараках три тисячі місць для нових політв’язнів. Спеціальним пунктом зазначалося, що в першу чергу треба позбуватися українських дівчаток, «даби не рожали бандеровцев».

У ті часи в колимських таборах відбували покарання «особливо небезпечні державні злочинці» – упівці і «лісові брати» з Прибалтики, які боролися з комуністами. Вояки армії Власова, вивезені у Німеччину робітники, які з нетерпінням хотіли повернутися додому – Україну, Білорусь, Росію, натомість потрапили у концтабори. Багато з них були із сім’ями. Тут і чоловіки, і жінки працювали на межі сил – фізичних і моральних. По 12 годин на добу на лютому морозі, який іноді і вдень доходив до мінус п’ятдесяти, добували для будівництва світлого майбутнього Союзу. Люди мерли, як мухи. Та це нікого не турбувало. Підвозили нову безкоштовну рабсилу. Поповнення очікували і влітку 1949 року. Тому треба було звільнити місця у бараках. Вибрали тих, хто ще не міг працювати – дівчаток дванадцяти-чотирнадцяти років.

Їх гнали в болото під дулами автоматів

Конвоїри забирали їх рано-вранці з таборів Берлагу і Севвостлагу. Батьки мовчки проводжали поглядами своїх дітей, навіть не здогадуючись про їхню долю. Та й самі дівчатка тихо йшли під дулами конвоїрів. Вони наївно думали, що їх переводять у спеціальний концтабір для дітей. Гнали їх у ліс як худобу, поки не вперлися у болото.

А їх вели… В безодню просто гнали…

Ще й досі в тундрі болота дрижать.

З Москви так наказали генерали:

«Чтоб нєкому бандеровцев рожать», – писав Дмитро Шупта.

«Діти зупинилися, а конвоїри наказували їм йти далі, – ділиться він моторошними деталями в одному з фільмів. – Хто відмовлявся – штовхали. А в тих краях болота порослі осокою. Їх корені утворюють щільні острівці. Можеш на нього наступити ногою, а вже іншою – в безодню. І все – тебе засмоктувало. Це моторошне вбивство тривало дві години».

Батьки дівчаток у таборах чули окремі постріли. Вони мліли від страху, що ж там таке відбувається? Усі чекали, коли у табір повернуться бодай конвоїри і у них можна буде щось випитати. Та у табір прибігли тільки вівчарки. Що сталося з катами дівчаток – невідомо. Через рік у страшних муках помер від раку генерал Петренко, який віддав нелюдський наказ.

Власне, це і вся інформація, яку вдалося дізнатися про той злочин. І через 70 років – жодного документа. Письменник Володимир Яворський припускає, що всі накази у цій справі знаходяться у Москві, в архіві ФСБ. Вони засекречені, і ніхто в найближчому майбутньому їх не побачить. Можливо, хтось з колишніх в’язнів колимських таборів знає чи чув про цю жахливу трагедію? Про таке не можна мовчати, треба кричати! Вбивати невинних дівчаток, щоб вони не могли народити дітей – хіба це не геноцид?!

На фото Лариса Молодецька – політув'язнена Колими (1949-1966 рр.) по статті «За намір вбити Сталіна». Вона мала необережність сказати подрузі, – «якщо він знає що в нас такі арешти, людей ображають і нічого не хоче зробить, то нащо нам такий вождь!?».

Лариса вижила, бо їй тоді було 16 років. Через 17 років перебування у таборі повернулася додому до Бучі. Так друзі, до Бучі. На момент знімання документального відео з пані Ларисою, їй виповнився 91 рік.

Разом з пані Ларисою у таборі була і Катерина Грушевська, донька Голова Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Грушевського. Вона навчала пані Ларису української мови та розповідала про фолькльор. Катерина Грушевська говорила, – «Хто хоче вчиться – в будь-яких умовах може вчиться». Пані Лариса остання, хто бачив доньку М. Грушевського живою. Дані про її долю лишилися у секретних архівах.

Ми не маємо права віддавати забуттю «Колимський злочин».