Чи приємно бути кращим з кращих: думки вчительки
Мотивація до змагання культивується у дітей змалку. Та чи добре це?
Олена Філоненко, учителька початкових класів у Коростенському міському колегіумі, опублікувала у фейсбуці допис про мотивацію учнів, виховання лідерських якостей та тиск на дітей з боку батьків.
– А у мене краща робота, ніж у Петрика?
– А я краще за всіх виконав це завдання?
– У мене Славко найкраще всіх у класі навчається!
– А моя Даринка перші місця на олімпіадах займає вже третій рік поспіль!
Знайомі слова? Батьки хочуть, аби їхні діти були найкращими, а діти – бути в авангарді успіху. Але у дітей дуже сильно розвинута мотивація до змагання, і це культивується з раннього дитинства саме батьками. Здійснюється тиск на інстинкт лідера: бути першим, бути кращим. Чому батьки постійно порівнюють досягнення власних і чужих дітей? Бо змагаються між собою, за звання “Найкраща матуся класу” чи “Найкрутіший тато будинку”. Їм самим потрібна підтримка і розуміння того, що вони чогось варті як батьки. А легше за все це зрозуміти, коли порівнюєш свою дитину з іншими.
Порівнювати простіше, звісно ж, за допомогою табелів і оцінок. Якщо дитина не краща за всіх, то що їй робити? Піти від батьків у світ? Померти? Чи просто перестати вчитися? А може – не спати ночами, зазубрюючи чергову, нікому не потрібну формулу? Бо не можна отримати “9”, тільки “11”! Неврози та депресії лікуватимемо вже після 30, а зараз важливо “бути найкращим”!
Мотивуючи бути найкращим, батьки формують у дитини “комплекс відмінника”. Це страшна річ, яка дуже рідко призводить до успішного майбутнього, але завжди – до неврозу.
Чому так відбувається? Постійне стимулювання інстинкту лідера не дає можливості розглядати інші варіанти ролей у житті. “Відмінник” не може бути другим, слабким, переможеним, у нього немає права на помилку! Саме так відчуває свій внутрішній стан людина з комплексом “відмінника”.
А чи буває життя без помилок? Де взяти критерії кращості? Невже не можна просто отримувати задоволення від життя, а не тільки від відповідності ефемерному суб’єктивному еталону? І як можна досягти успіху, не ризикуючи?
“Відмінник” ніколи не піде на ризик, бо не має права на помилку, а страх втратити те, що здобув, занадто великий. Дуже часто “відмінники”, що подавали великі надії, працюють простими клерками чи застрягають десь у щоденній робочій рутині. А “трієчники”, що все життя загартовували власну волю, ризикували, падали на коліна, струшували пил та йшли далі, стали успішними й взяли до себе на роботу найкращих у навчанні однокласників.
Кожна людина (дитина) має право помилятися.
Завдання батьків і вчителів – розвинути критичне мислення дитини, щоб свою помилку вона побачила і змогла виправити. А для того, щоб без страху рухатись уперед, потрібно підтримувати й направляти, а не звинувачувати та карати.
Тривалий страх зробити помилку призводить до перевантаження нервової системи, а з часом – до неврозів і нервових зривів.
Учителі часто бачать дітей із нервовими тиками (перша ластівка неврозу), які кліпають очима. Не менше й перезбуджених дітей, які не випускають різі предмети з рук на уроках – кубики, кульки, іграшки, пляшку з водою – гризуть ручки чи олівці, “катаються” на стільці й майже не замовкають.
Важливо розуміти, що усі діти мають різні гени, виховуються по-різному, мають власні таланти, здібності чи уподобання, їх апріорі не можна порівнювати. Хвалити потрібно і навіть влаштовувати змагання. Але варто дотримуватися золотої середини.
Батьки повинні приймати дитину такою, якою вона є, з усіма її помилками.
Дитина має знати, що її завжди будуть любити, незалежно від її оцінок у табелі чи кількості дипломів на стіні.
А ви згодні з міркуваннями вчительки? Діліться думками у коментарях.
Користувач:
Хшанович Катерина Олегівна
