«Зв’язки між душею і музикою – найміцніші»: у київському ліцеї-інтернаті № 23 «Кадетський корпус» відбувся казковий концерт

Відомий італійський співак і кіноактор Адріано Челентано якось сказав: «Я вірю, що музика – це голос особливого духу, завдання якого збирати мрії світу, і який, проходячи через свідомість людей, здатний залагодити, нехай навіть на короткий час, їх розбрати, або потрясти душі, руйнуючи соціальні незручності». Недарма музика вважається незамінним предметом в шкільній програмі в багатьох європейських країнах таобов’язковим видом мистецтва, який розвиває художнє сприйняття та естетичний смак у дітей. Так, британська газета The Guardian проаналізувала рейтинг успішності учнів англійської школи Фівершем і з’ясувала, що ця успішність прямо пропорційна щотижневій кількості музичних занять.

Представники Благодійної української організації «Благодійний Фонд «Омріяна Країна»» Олексій Толкачов та Ольга Столяренко взяли до уваги важливу роль музики у процесі розвитку особистості і, за фінансової підтримки Українського культурного фонду, вирішили реалізувати в Україні культурний проект «Музика мого народу». Він присвячений, насамперед, формуванню базових знань у дітей не лише про українську сучасну музику, але й пісню. Головною метою є також пробудження патріотичних почуттів, ознайомлення з традиційними музичними інструментами, виховання естетичного смаку, навичок сприймання і виконання музики і, звичайно, збагачення музичного досвіду шляхом підтримання інтересу до традицій свого народу.

Першим навчальним закладом, в якому відбувся грандіозний захід, став київський ліцей-інтернат №23 «Кадетський корпус» з посиленою військово-фізичною підготовкою. В ньому навчаються не просто учні – а кадети і панянки, для яких формують окрему базу середньої освіти: наприклад, якщо в кадетів пріоритетними є муштра та загалом військова справа, то панянок навчають бути справжніми леді, обізнаними в будь-якій життєвій сфері.

Директорка ліцею-інтернату Наталія Головіхіна з радістю погодилася провести для своїх дітей чудовий концерт за участю Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро». Це широковідомий професійний колектив, почесний володар Гран-Прі багатьох Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і підпорядкований безпосередньо Департаменту культури КМДА. Колектив створили в 1995 році, його головною метою є збереження, розвиток та популяризація самобутньої української народної музики та пісні, піднесення їх на якісно новий професійний рівень.

Крім того, участь в грандіозному заході взяла дивовижна Олена Кулик, Народна артистка України і директор Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро».

Під час концерту зала ліцею-інтернату була вщерть заповнена по-справжньому зацікавленими кадетами та панянками, які прийшли на захід у святковому вигляді: хлопці вдягли величну кадетську форму, а дівчата – мереживні сукні, доповнені тендітними квітками у волоссі.

Роль ведучого проекту «Музика мого народу» взяв на себе Олесь Журавчак, старший викладач класу етно-духових інструментів КНУКіМ, а також культуролог, музикант і заступник Міністра культури у 2014 році. Щоб ознайомити дітей з особливостями творення музики, музичними інструментами та, зокрема, сопілкою як «провідницею української душі», Олесь звернувся до формату казки, яка лежить в основі музичного фентезі-шоу «Володарі стихій». Історія розпочалась у часи Трипільскої культури, коли могутні Мальфари, Хранителі чотирьох стихій – Вогню, Повітря, Землі та Води – вирішили зберегти енергію Стихій в таємничих Оберегах, а їхню душу закодувати в Музичні Зерна Мелодій, які відкриються лише людям-творцям.

Діти із захопленнями слухали казку, а також відповідали на різноманітні сюжетні запитання, демонструючи високий рівень знань і приємно дивуючи організаторів заходу. За кожну правильну відповідь учень чи учениця отримували заохочувальний подарунок.

Концерт пройшов у натхненній, надзвичайно святковій атмосфері. Ансамбль «Дніпро» полонив слухачів колоритною українською музикою з відчутними гуцульськими мотивами, і навіть найспокійніші учні ледве могли всидіти на місці і не затанцювати перед сценою. Згодом дітей запросили особисто взяти участь у заході, щоб вони мали змогу відчути себе музикантами. Кожний отримав свій власний інструмент і навдивовижу справно виконав невеличку музичну партію.

Але справжнім фінальним сюрпризом став подарунок ліцею-інтернату № 23 від Благодійної організації «Благодійний Фонд «Омріяна Країна»» – набір майстерно зроблених сопілок, якими зможуть користуватися кілька поколінь учнів. Подібний презент планують вручати кожному навчальному закладу, в якому реалізовуватиметься проект «Музика мого народу».

Журналісти «Всеосвіти» особисто поспілкувались з організаторами «Омріяної Країни» – Олексієм Толкачовим, головою благодійного фонду та його піар-директоркою Ольгою Столяренко і поставили питання, які найбільше цікавили наших читачів.

Всеосвіта: Розкажіть, будь ласка, конкретніше про проект «Музика мого народу».

Олексій Толкачов: Ми сподіваємося, що цей проект стане загальнонаціональним та отримає подальшу підтримку з боку української держави, тому що зараз він реалізується в п’яти перших школах завдяки Українському культурному фонду. А головна ідея полягала в тому, щоб дітей зі шкіл не просто долучити до української народної культури, а зробити її доступною, оскільки часто діти дивляться на українські народні інструменти з подивом. Я колись сам в школі грав на бандурі і знаю, що це достатньо складно.

Ми вирішили подарувати дітям абсолютно простий інструмент – сопілку, грати на якій може кожен і водночас отримувати звуки, які резонують з українською душею. Таким чином, через музику, пробуджується українська патріотична свідомість. Важливо, щоб кожен сам перетворився на володаря цієї музичної стихії і відчув тяглість народних традицій.

Всеосвіта: В Україні вперше проводиться такий захід? Чи вже були якісь аналоги?

Олексій Толкачов: Власне, в такому форматі – вперше. Зараз, завдяки підтримці з боку держави, ми маємо змогу не просто зробити і провести концерт, побавити дітей, показати, як це класно, але й залишити велику кількість сопілок, які за амортизаційною тривалістю основних засобів  може слугувати років п’ять. Тому я думаю, що учені та учениці не лише цього року, але й в наступні навчальні роки також будуть грати на цих сопілках. Знаєте, в наш час дістати сопілку і показати себе майстром абсолютно аутентичного інструмента – це дуже класний спосіб привернути до себе увагу, наприклад, в молодіжних колах. Сподіваюсь, що ми ще зможемо повернути моду на цей інструмент у покоління, що підростає. Головне – дати якісь навички, з якими потім діти зможуть фантазувати і відчувати себе творцями в житті, привносячи щось нове.

Всеосвіта: На вашу думку, з якими найбільшими проблемами зараз стикається втілення принципів інклюзивної освіти в Україні? Адже ваш проект в недалекому майбутньому ви плануєте реалізовувати саме в навчальних закладах з інклюзією.

Олексій Толкачов: Мені здається, що проблема, насамперед, полягає в непідготовленості  учителів саме в психологічному плані. Тому що діти мають абсолютно різне сприйняття.

Складність із сприйняттям інакшостім може виплинути на таке явище як булінг, коли починаються цькування: знаходять жертву і потім весь колектив налаштовується проти конкретної особи.

Зараз існують психологічні тренінги, практики, як підготувати вчителів, педагогів, дітей та батьків для того, щоб протистояти цьому явищу. Ми маємо бути толерантними, люблячими, терплячими один до одного. Ще однією проблемою є серйозна нестача психологів: так чи інакше, в школах обов’язково мають бути психологи, і не завжди вони фахівці у своїй справі. Інколи, на жаль, вони просто просиджують штані, бо отримують заробітну платню, але, по суті, не роблять жодного внеску в психологічний розвиток як шкільного педагогічного колективу, так і у вирішення проблем в дитячих колективах. Я дуже радію, що перестали робити гетто для дітей з особливими освітніми потребами і що тепер вони цілком інтегровані в колектив. Інклюзію ми практикуємо в одному з наших соціальних проектів благодійного фонду: підтримуємо працевлаштування людей з інвалідністю, ветеранів АТО, внутрішньо переміщених осіб зі сходу. І знаєте, коли приходять люди – всі зі своїми проблемами – але раптом в групі є один чи два учасники з інвалідністю, по-перше, вони демонструють неабияку силу духу і силу волі. По-друге, дуже часто саме вони стають взірцем для наслідування для інших людей, у яких немає проблем зі здоров’ям, з фізіологією – насправді, вони мають широкі можливості, але чомусь їх не використовують. Коли поруч з’являються люди з інвалідністю, які, не зважаючи на обмеження, на якісь вади, все одно вперто ставлять цілі і досягають їх, це є дуже потужним інструментом для розвитку і мотивації.

Всеосвіта: Розкажіть, будь ласка, про ваші плани на майбутнє. Чи плануєте ви проводити подібні заходи найближчим часом?

Олексій Толкачов: У нас за планом ще п’ять шкіл. Ми давно марили цим проектом. Наприклад, мій товариш, Олесь Журавчак – майстер етнодухових інструментів – де б не перебував,  постійно «озброєний» музичним інструментом. Це фантастика, музика постійно живе з людиною. І от, власне, Олесь Журавчак вже давно підбивав наш фонд «Омріяна країна» на проведення подібного заходу. Цьогоріч влітку ми подалися на конкурс проектів Українського культурного фонду, отримали підтримку і пілотно запускаємо цей проект в п’яти школах Києва. Це абсолютно різні школи, але ми намагалися, насамперед, обрати ті навчальні заклади, в яких навчаються діти з інвалідністю. Звичайно, не менш важливим є справжній запал і бажання у директора та учительського колективу. Крім того, ми вписалися в концепцію патріотичного виховання. Про неї багато говорять: на практиці діти або грають в гру «Джура», або просто співають гімн. Ми ж спробували урізноманітнити підходи до патріотичного виховання за допомогою української музики.

Ольга Столяренко: Багато коментарів ми вже маємо й від інших шкіл на нашій сторінці у Фейсбуці. Вони запрошують приїжджати і кажуть, що по-справжньому зацікавились цим резонансним проектом.

Олексій Толкачов: У свій час ще Черчель казав: якщо не підтримати культуру навіть в умовах війни, то не буде, за що воювати. Це наша нематеріальна сутність, яка є головним ідентифікатором приналежності до нації, і її треба зберігати.

Зрештою, якщо ми себе не ідентифікуємо, тоді немає внутрішнього стрижня і тоді байдуже, який прапор завтра може опинитися над нашим будинком. Необхідно, щоб люди прив’язували себе не тільки до території – це моя вулиця, мій будинок тощо – а щоб розуміли, що це їхня культура, те, що живе в серцях і за що варто боротися.

Ось це і сутністю патріотичного виховання. Коли я почав в школі грати на бандурі, мені минуло лише сім років. І це була для мене якась абсолютно дивовижна містерія: я починав грати, торкався струн і тоді лунали звуки, від яких я починав плакати. Щось бриніло всередині, резонувало. Саме це я і пов’язую з ідентичністю, з внутрішнім відчуттям своєї українськості.