Олеся Мамчич – письменниця зі шкільної програми, яка стала вчителькою

Ім’я Олесі Мамчич стало відоме широкій шкільній аудиторії після того, як 2016 року її твори, разом з творами багатьох інших сучасних письменників, увійшли до програм для початкової школи. Але хрестоматія з літературного читання – далеко не головна книжка цієї письменниці, а заразом і вчительки альтернативної «БеркоШколи». Наша розмова з Олесею видалася напрочуд цікавою: про літературний і вчительський досвід, ставлення до освітніх реформ, материнство, хвости і навіть цвинтарі у букварі.

Олесю, ти дебютувала як поетка ще у дитинстві, в 10 років, й одразу в журналі «Соняшник», який на той час виходив стотисячними накладами. Як воно було починати з такої вершини?

Мій тато поніс вірші у цей журнал, а редакторкою тоді була Леся Воронина, і вона якось одразу відгукнулася. Мені завжди страшенно приємно згадувати, що саме вона мене розгледіла. Це був віршик про хвости, невеличкий, а ті підбірки «Соняшника» в мене досі зберігаються.

Хоча насправді писати я почала ледь не з нуля, тому для мене це був, мабуть, природний розвиток, у тому віці я часто десь виступала: і на телебаченні, і на радіо… Загалом мені страшенно щастило на людей, які мене помічали і допомагали: починаючи від Маріанни Кіяновської та Оксани Забужко, яка не полінувалася зустрітися з початківицею і виділити зі свого щільного графіка кілька годин, щоб розбирати мої тексти. Це і Ліна Костенко – я ходила на її лекції до Могилянки – і вона вселила в мене дуже багато віри, що мені все вдасться. І Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Іван Андрусяк, Дмитро Чередниченко… З раннього віку я ходила на гурток малювання до Катерини Деряжної, і вона, попри те, що мріяла виростити з мене художницю, дуже наполегливо радила моїм батькам пошукати контактів у літературному середовищі. Тобто в мене було дуже велике гроно вчителів, які з невідомих причин справді дуже-дуже багато в мене вклали.

Я пригадую, як я приїжджала до Кіяновської у Львів, і вона відкладала всі свої справи і з ранку до вечора вчила мене креслити тексти, видаляти по піввірша, дописувати… Чому вона це робила? Я не знаю. Просто мені дуже пощастило.

Чи пам’ятаєш ти, коли почала усвідомлювати, що твоїм покликання є саме писання, що конче маєш реалізувати свій талант – іншого просто не дано?

Я би не сказала, що я це якось по-особливому усвідомлювала. Я радше писала від початку, і однією з моїх мрій дитинства було вирости письменницею дитячих книжок. Коли мене у 5 років запитували, ким я буду, то так і відповідала – і в результаті це вдалося. Тому для мене криза самоусвідомлення була швидше в тому, чи достатньо в мене сил для всього цього, а чи насправді я собі все це просто понавигадувала.

Буває, що у письменників, які мають сім’ї, дітей, виникають конфлікти між творчістю й батьківськими обов’язками. Тобто якийсь текст вимагає бути написаним тут і тепер, але й діти також вимагають уваги неодмінно тут і тепер. Як ти розв’язуєш цю проблему, що для тебе важливіше?

Це для мене вразливе питання… Мені це дуже складно співвідносити. Я дуже люблю своїх чоловіка й дочок. І я багато чого здобула завдяки родині, певний досвід, який би я інакше ніяк не отримала. Тобто всіх моїх експериментів з освітою, з дитячою літературою, швидше за все, не існувало би, якби в мене не було власних дітей. І на них мені найпростіше перевіряти сприйняття тексту, придумувати щось разом. Але як це збалансувати?.. Зараз читаю багато мотиваційної літератури і намагаюся в щоденнику розписувати години, коли ж мені писати. Інколи я вирішую це за рахунок того, що місяцями майже не сплю. Потім я перевтомлююся й зриваюся.

Звісно, якщо би я знов мала змогу обирати, то обрала би, щоб у мене була саме ця родина, ці самі діти… і творчість – так само. Але як це все між собою співвіднести і гармонійно вибудувати – я не знаю.

З 2016 року твої твори увійшли до оновлених програм з літературного читання для початкової школи. Як живеться тепер «живим класиком»?

Коли це сталося, я помітила пожвавлення уваги. До мене почали періодично звертатися вчителі, які роблять уроки за моїми текстами, діти надсилають малюнки, записують відеозвернення, я їм записую відео у відповідь...

Але я дуже спокійно ставлюся до цього, тому що розумію, що до школи потрапила велика обойма сучасних письменників, певний зріз. Я страшенно ціную роботу тих людей, які це проштовхнули, розумію, як це добре для освіти, для того, щоб зацікавити дітей чимось сучасним.

Швидше я почуваю себе частиною ось цього процесу змін, але, сподіваюся, в мене достатньо адекватна самооцінка, і я розумію, що для того, щоб справді стати класиком, треба багато працювати, це не вимірюється тимчасовими шкільними програмами.

Крім того, що ти є у шкільній програмі, ти ще й фізично присутня в освіті – як вчителька в альтернативній «БеркоШколі». Як ти прийшла до вчителювання?

Це було дуже спонтанне рішення, я не планувала працювати у школі, до того ж, не маю якоїсь формальної педагогічної освіти. Просто коли дитина доросла до певного віку, нам навколо нічого не подобалося, і ми вирішили зробити свою школу. Я була впевнена, що зможу дати мову та літературу цікавіше, ніж це роблять у звичайній школі, тому я мимохіть почала викладати. В результаті це триває вже восьмий рік. Це швидше уроки креативного письма, критичного мислення, літератури, творчості і того подібного.

Мабуть, це відбувається, тому що існує певне бажання ділитися. Мені щастило на вчителів, і вони заклали певну схему того, що коли вже доходиш до якогось рівня, то треба цим ділитися. По-друге, мене мотивує, що я передаю таким чином свій досвід власним дітям. І це, сподіваюся, надасть їм вміння читати й писати. Крім того, коли довго працюєш з групою, вона починає давати віддачу. Зараз я милуюся, наскільки ці діти, які вже вдвічі вищі за мене, тонко реагують на тексти.

А що означає для тебе бути вчителькою?

Я завжди кажу, що я не вчителька, а письменниця, яка викладає в альтернативній школі. Але як письменницю це збагачує мене. Наприклад, я випробовую свої тексти на дітях, перевіряю, як вони відреагують, також у цьому спілкуванні в мене з’являться нові ідеї. Коли ми робимо якісь смішні вправи, діти висловлюють дуже багато ідей, які я «краду». От минулого року один хлопчик вигадав привида капусти. Мені це так сподобалося, що я потім написала оповідання про привидів моркви і капусти. Плюс в мене з’являються такі речі як прикладна творчість, коли я створюю завдання у прозовому форматі. Наприклад, один рік я щотижня писала для учнів оповідання про якесь мовне явище, конкретно цих дітей і драконів. А минулого року діти щотижня отримували лист від привида – такий обгорілий згорток, захований в кутку у павутинні, – вони його читали й писали відповіді.

А зараз я бачу, що дітям для техніки читання треба самим практикуватися вголос, але вони не вміють слухати, поки читають однокласники. І я створюю якісь абсурдні новини з нашого простору, куди вводжу імена тих дітей, тоді вони слухають, тому що їм цікаво. З одного боку, це дуже виснажує, а з іншого – в процесі народжуються інші ідеї. Фактично моя дитяча проза народилася зі спілкування з дітьми в нашій школі. І в цьому випадку і родина, і освіта вивели мене на якійсь цікавий обрій, який мені самій страшенно подобається.

Твої учні мають уже якісь досягнення: чи то перемоги в конкурсах, чи навіть власні книжки?

Принаймні половина з моїх старших учнів дуже класно пишуть, і якби вони захотіли, то могли б вирости в хороших письменників. Хоча в мене немає мети натворити письменників. Я хочу, щоб вони володіли словом на такому рівні, щоб це їм знадобилося будь-де в житті.

Незалежно від мене моя старша дочка Іванка домовилася написати страшне оповідання для збірки видавництва «Ранок». Це оповідання сподобалося, його взяли, і саме зараз вона узгоджує правки.

Я не знаю, кому це буде потім цікаво й потрібно, але те, що вони навчилися формулювати думки на досить пристойному рівні, мені подобається.

На уроках ви реалізуєте багато класних проектів, які виходять далеко за межі шкільної програми. Розкажи, будь ласка, про цей досвід.

Пригадую, якось я принесла на урок оповідання Дзвінки Матіяш про шкарпетки. І потім дітям самим захотілося написати про шкарпетки, вони попросили таке домашнє завдання. Наступного тижня вони принесли свої оповідання, які виявилися дуже кумедними. І ми тоді подумали, що можна зробити хендмейд-книжку. Ми домовилися з художницею, яка організувала нам технологічний процес, діти малювали ілюстрації, красиво писали чи друкували оповідання, разом домовлялися про назву й обкладинку. А потім їм захотілося повчитися основам верстки, до них приходила викладачка, і на основі цієї книжки вони перемалювали ілюстрації, зверстали ще одну книжку, яка потім пішла в друк, кожен отримав по примірнику.

Ще одним класним проектом була премія «Волохатий олівець», він тривав цілий рік. Почалося з того, що я місяця півтора розповідала дітям про літературні премії та рецензії. Наприклад, я їм роздавала якусь реальну рецензію на дитячу книжку, і просила уявити себе автором книжки й підкреслити олівцем все, що сподобалося в цій рецензії. А іншим олівцем – те, що не сподобалося. Діти так увійшли в роль, що зрештою розробили критерії своєї премії, придумали назву – «Волохатий олівець». Ми публічно оголосили про ці критерії через літературні сайти, до нас почали надсилати книжки автори й видавці, діти кожен тиждень читали по новинці й писали рецензії, кожен том оціювали балами в рейтинговій анкеті. Цілий рік! Довелося підключати до роботи навіть вчителів інформатики й математики, вони навчили дітей заповнювати екселівські таблиці, рахувати середнє арифметичне балів. Діти писали і перечитували рецензії, проводили два тури голосування, дебати, аж тоді обирали переможців. Паралельно на малюванні вони виготовляли призи: волохаті олівці, портрети письменників. І остаточним актом було включення цієї події до Книжкового Арсеналу: учні самі телефонували до авторів, запрошували на вручення, писали сценарій церемонії – і зрештою вручили справжнім письменникам призи. Як на мене, це було в рази корисніше, ніж якби я їх мучила шкільною програмою. Але такі проекти потребують глобального вкладення енергії й часу.

Я знаю, що у своїй школі ви не використовуєте традиційні підручники. Як тоді готуєтесь до уроків?

Кожен предмет веде інша людина, від першого класу. І кожна людина робить певною мірою авторський курс. От з математикою Валентина Мержиєвська почала розробляти власні підручники під наших дітей, а потім, коли зрозуміла, що є великий запит, почала їх видавати.

У нас не було також букваря, тому Катерина Окремова придумала такий предмет як бабетка – наша школа розташована на Берківцях. І от кожен тиждень діти робили на одну літеру ілюстрації в різних техніках, а також писали тексти, пов’язані з цією околицею. Потім першокласники дуже старанно ці віршики прописували, все це вклеювалося у великий формат, під кінець року вийшов умовний буквар, який створили діти. Інколи долучали батьків, я пригадую, як до мене якось підійшла Катя і каже: Олесю, хочеш не хочеш, але в нас на літеру «Ц» цвинтар – тут поруч великий цвинтар, давай мені у дитячу абетку віршик про цвинтар.

Вам певною мірою легше – бо ви робите все це у власному форматі. Як ти гадаєш, чи може вчитель у звичайній школі також проводити справді захопливі уроки?

Мені важко сказати, як в тій системі можна вижити, тому що ми із самого початку свідомо з неї втекли. Я думаю, в межах шкільної системи можна вводити певні альтернативні елементи, і варто дати вчителям багато свободи. Що більше контролю – то важче вчителям впоратися. Я їм дуже співчуваю з тою системою, я б так точно не змогла.

Як ти загалом оцінюєш сучасні реформи системи освіти?

Коли ми починали нашу школу, ми були одні з перших, я не знала жодних зразків, було страшно… А зараз це середовище дуже збільшилося. Мені здається, що ми своїм досвідом певною мірою вплинули зокрема й на цей реформаторський рух. Тому що ним почали цікавитися, і коли настав час реформ, до дискусій почали долучати людей, які практикують домашнє навчання або альтернативні школи. Коли альтернатив стало багато, вони стали видимими в межах України, і це вже почало впливати на загальну систему.

Ти відчуваєш, що українському суспільству зараз потрібні письменники?

Гадаю, що так. Хоча суспільство це не дуже усвідомлює. Я коренем багатьох наших проблем бачу зруйнування культурної інфраструктури і середовища. Як на мене, культура – це той марафон на довгу дистанцію, без якого нічого не може бути. Тому в мене є відчуття великої місії культурного середовища і великої недооціненості з боку суспільства. Тобто люди, які творять культуру, не можуть нормально функціонувати, зосереджено працюючи і вкладаючи свої ресурси винятково в те, що вони вміють найкраще. Доводиться розпорошуватися, шукати непрофільних підробітків за рахунок часу, коли можна було творити культурний продукт. Суспільство розраховує, що всі все зроблять на волонтерських засадах. Краще, щоб воно підтримувало культуру, тоді всі стануть жити краще в рази швидше.

А тобі особисто комфортно жити в цьому суспільстві?

Ні, мені некомфортно в багатьох аспектах. Мені некомфортно в тому, як суспільство ставиться до культури й освіти, як воно за них платить. Я постійно мушу доводити потрібність своєї професії, при тому, що глобально я відчуваю її страшенну важливість.

Крім того, я відчуваю непристосованість міста до людей з дітьми. Коли я ходила з візочком, то просто очі на лоба лізли, дуже сильно обмежувався рух. Та навіть зараз, коли я з валізою їду на вокзал і тягну її по вокзалу, на якому немає ні пандусів, ні ліфтів, то я думаю: бідні ті люди, які повернулися з війни із пораненнями.

Мені дуже бракує в нашому місці дружного середовища. Мені б хотілося, щоб ті люди, які мають фізичні обмеження або материнство, почували себе в ньому комфортно.

Чи віриш ти в більш-менш швидкі позитивні зміни, зокрема й у якісне майбутнє нашої школи?

Якби я вірила, ми б не створювали свою школу. Діти ростуть набагато швидше, ніж відбуваються зміни. Ми зробили свою школу, бо розуміли, що колись дійде до змін, але наші діти, можливо, тоді вже своїх дітей матимуть.

Я вірю в нові тенденції, молодша школа, мені здається, має шанси. От не знаю, скільки років потрібно, щоб змінити середню школу – але мої діти точно виростуть.

Що ж робити у такому разі батькам?

По-перше, існують різні типи шкіл, існують хороші вчителі будь-де. Наприклад, коли ми на дачі, то у вересні мої діти дуже люблять походити до звичайної сільської школи, і там себе дуже комфортно почувають.

Я думаю, це завжди компроміс, є різні варіанти: можна знайти хорошого вчителя, можна знайти кращу школу, можна зробити свою школу, можна піти на домашнє навчання, можна компонувати освіту завдяки Інтернету… Тут швидше оптимізм в тому, що з’являються варіації. Але щоб середня школа біля твого будинку змінилася, думаю, це буде вже після того, як мої діти закінчать. Тому мені важливо прожити цей цикл з дітьми в альтернативній школі, дати цей досвід.

Я впевнена, що такий експеримент даремно не минає. От у мене є таке відчуття, що коли людина робить у світі щось цікаве, яскраве, то воно залишається і змінює світ. Не так швидко, як ми хочемо, з точки зору нашого короткого життя це може бути не так помітно.

Батькам можна заповнювати життя дитини чимось сучасним поза школою. Все одно діти формуються не в школі, а в родині.

Світлини Дмитра Карлова та з архівів Олесі Мамчич і «БеркоШколи»