Клуб ілюстраторів Pictoric

Клуб ілюстраторів Pictoric був створений всього 4 роки тому, але за цей час їм вдалося здобути широке визнання не лише в Україні, а й закордоном. Створюючи унікальні ілюстративні видання та організовуючи десятки виставок за участі українських та європейських художників, вони винесли мистецтво української ілюстрації на якісно новий рівень. В їхньому творчому доробку особливе місце посідають освітні проекти – путівник «Мій маленький Київ» та книга «Діячі України», які розповідають про Україну та її історію візуальною мовою. Тож не дивно, що ці проекти здійняли справжній фурор серед шкіл та бібліотек України. Ба більше: Бібліотека Конгресу США, одна з найбільших та найвідоміших бібліотек світу, прийняла до своїх фондів колекцію робіт молодих художників, оголосивши про їхню «надзвичайно високу історичну та культурну цінність». 
Журналістам «Всеосвіти» вдалося особисто поспілкуватися із засновниками Pictoric – Оленою Старанчук, Олегом Грищенком, Анною Сарвірою та Анастасією Денисенко, та детально розпитати їх про командні та особисті звершення, їхні цілі, погляди на розвиток мистецтва в Україні, і, звісно ж, про освітню складову їхнього творчого проекту.

Розкажіть, будь ласка, як виникло об’єднання художників Pictoric? Це було спонтанне рішення чи реалізація давніх планів?

Анна: Я б назвала це скоріш спонтанним рішенням, оскільки все починалося із звичайної виставки польських ілюстраторів. А вже представивши її на Книжковому Арсеналі, ми подумали, що непогано було б придумати ще й загальну назву для нашого об’єднання. Тобто ми не збиралися «захоплювати світ», все розвивалося природним шляхом.

А як зародилася ідея організувати виставку польських ілюстраторів в Україні?

Анна: Якщо починати розповідь звідси, то так, проект має тривалу передісторію. Справа в тому, що дуже довго кожен з нас йшов своїм шляхом: ми навчалися, працювали, подавали свої роботи на виставки, заочно знали один одного, але до справжнього знайомства ще було далеко. І от в один момент все змінилося - троє з нас отримали стипендію на навчання в Польщі, і поступово наші шляхи почали переплітатися тісніше. За час свого перебування в Польщі ми познайомилися з багатьма цікавими європейськими ілюстраторами, а після повернення в Україну подумали, що було б чудово запросили їх до нас на виставку.

Олег: В Україні є безліч чудових ілюстраторів, які чомусь лишаються незатребуваними у вітчизняних видавництвах. При цьому ми точно знаємо, що вони дуже-дуже класні. Саме тому ми на сьогодні займаємося організацією безлічі виставок, щоб трохи активізувати чергу до наших художників. Адже після попиту таких виставок самі видавці бачать, що є аудиторія, яка любить та хоче бачити роботи саме цього ілюстратора.

Олена: До речі, майже всі організовані нами виставки в Orthodox є першими персональними виставками українських ілюстраторів.

Популярність мистецтва ілюстрації наразі все більше набирає обертів. Проте в Україні цей процес розвивався не надто стрімко. Розкажіть, яким ви бачите його майбутнє в Україні?

Анастасія: Ілюстрацію в нас дуже вузько розуміють та постійно пов’язують її лише з книжками. Помилково вважається, що це другорядне мистецтво і що ілюстрування тексту – це далеко непершочергове завдання. В своїх проектах ми прагнемо показати, що ілюстрація може бути не лише книжковою, а й зачіпати безліч сфер людського життя. Наприклад, ілюстрація – це також і постери для публічних просторів та чудове медіа для важливих повідомлень суспільству.

Ілюстрація – це дійсно досить вузька сфера мистецтва, але ж ваша творча діяльність далеко не обмежується ілюстрацією та проектом Pictoric. Тож чи не могли б ви розказати більше про особисту творчу діяльність?

Олена: Я з дитинства захоплювалась малюванням та відвідувала художню школу. Згодом, коли настав час обирати виш, я обрала художній інститут ім. М. Бойчука та навчалась на кафедрі графічного дизайну. Після завершення навчання я продовжила діяльність в стінах своєї альма матер, але вже як викладач.

Ще до створення Pictoric ми з Олегом Грищенком і Андрієм Сакуном створили художнє об’єднання ВАЛ і згодом долучили до нього Настю як мистецтвознавця. Ми, зокрема, займалися поширенням самвидавів про мистецтво та друкованими принтами. Переломним моментом для мене стала стипендія в Академії образотворчих мистецтв у Вроцлаві, де я і організувала свою першу персональну виставку. Після повернення на батьківщину мені ще більше захотілося розвивати це тут, в Україні, адже наші художники мають величезний творчий потенціал!

Олег: А я виріс в родині художників, з дитинства малював, і , в принципі, не уявляв, чим ще люди можуть займатися окрім малювання, – сміється Олег.

Свого часу я закінчив Косівське училище декоративно-прикладного мистецтва та отримав спеціальність монументального живописця. Після цього, розпочав вивчення книжкової графіки, а з 2013 року офіційно викладаю в Київській академії мистецтв та навчаю студентів книжкової графіки. В рамках своєї роботи я стараюсь підтягувати талановитих студентів до наших проектів. На виставки в Арсеналі ми запрошували ілюстраторів із Варшави та Чехії, щоб наші студенти могли побачити себе на рівні з художниками із-за кордону. Ми розуміємо, що робота з молоддю дуже важлива. Все це ми робимо спочатку для них, а потім лише для себе, адже побачити свою роботу на такій виставці – це, безумовно, дуже великий стимул для кожного.

Анна: Я, на відміну від Олега, не росла в сім’ї художників та досить спонтанно вирішила поступити в Академію мистецтв. Ось Олег зараз розповідає, як він допомагає студентам брати участь у виставках, і я, чесно кажучи, по хорошому їм заздрю, – з посмішкою розповідає Анна, – оскільки в часи, коли я була студенткою, в молодих художників, ілюстраторів та дизайнерів ще не було такої можливості. Проте, коли я отримала стипендію та поїхала в Польщу, для мене дуже багато що змінилося в плані натхнення та мотивації, я подумала – «я теж так хочу!». І це натхнення дало свої плоди. Ще зі студентських років я щорічно надсилала свої роботи на Bologna children's book fair в Італії. Це зокрема, щорічна виставка, на якій виставляють свої роботи найкращі ілюстратори світу. І от, в минулому році мене відібрали до списку 75-ти найкращих ілюстраторів! Друзі мене тепер так і називають – «одна із 75-ти», – сміється дівчина.  

Анастасія: А я не художник, але моє життя також тісно переплетене з мистецтвом. А саме, воно мене цікавить більш з дослідницької точки зору. В студентські роки я вивчала історію мистецтв, а після навчання пішла працювати в Музей книги та друкарства України. Там знаходиться чудова колекція книг та зразки унікальної книжкової графіки, стародруків та гравюр. Після побаченого в мене прокинувся величезний інтерес до книжкової гравюри, і я взялася за детальне дослідження цієї теми. Моє захоплення і привело мене на навчання до Польщі. Я, як і дівчата, отримала стипендію, а коли повернулася – почала працювати у видавництві. Наукова робота «відпала», проте діяльність у сфері з книгами я не покинула. Зараз я працюю як редактор та менеджер проектів, і, зокрема, являюся менеджером проекту Pictoric.

Олег: Саме Анастасія була ініціатором створення книги «Мій маленький Київ», який вийшов у видавництві Laurus. Це путівник для дітей по Києву. Попри те, що його тема досить локальна, нас після його випуску не раз запрошували на майстер-класи для дітей за кордон. З путівником ми їздили до Німеччини та розповідали маленьким німцям про те, хто такий Ярослав Мудрий, хто такий Кий, тощо. І це ще раз підтверджує, що якісно створений продукт буде цікавий в будь-якій країні. А такі ілюстративні видання як «Мій маленький Київ» – це можливість розповідати про Україну візуальною мовою, а така мова, як не крути, набагато зрозуміліша для більшості людей.

Як відбувається співпраця з ілюстраторами із-за кордону в рамках проекту Pictoric?

Олена: В кожного з нас є велика колекція книг, які вміщають в себе роботи наших улюблених ілюстраторів. В рамках проекту ми написали цим людям близько 300 листів. З них відповіло 70, а 40 –  взяли участь в наших виставках. Це було круто, адже це були ті люди, творчість яких нас дуже надихає.

Анна: Це взагалі дуже кумедно, адже ми говоримо про митців зі всього світу. Тому можете собі уявити, яким шоком для ілюстраторів із Південної Америки стало те, що якісь люди з України від них щось хочуть.

Олена: Це точно! Ми також створювали каталог робіт і безкоштовно розсилали його всім учасникам, що сильно вдарило по нашому гаманцю. В деякі країни ці посилки надходили півроку, і ми потім спеціально слідкували на фейсбуці, як ці ілюстратори після тривалого очікування фотографувались з каталогом та писали «Нарешті!». Це класно, так.

Це дійсно круто! А які знайомства з відомими ілюстраторами вам запам’яталися найбільше?

Олена: Одного разу, коли ми їздили презентувати книжку «Мій маленький Київ» в містечко Саарбрюккен, ми випадково зустріли одного з моїх улюблених художників – Лорана Моро. Ми йому колись вже писали, і його роботи були представлені на одній з організованих нами виставок. Парадокс зустрічі полягає в тому, що це містечко знаходиться на кордоні між Францією та Німеччиною і просто так туди ніхто не їздить. Французький художник також приїхав туди проводити майстер-клас, і коли ми зайшли до місцевої кав’ярні, то побачили як він спокійно сидить і попиває каву. Звісно ж, його спокій одразу розвіявся, коли, звідки не візьмись, до нього підійшли організатори виставки з далекої України та ще й урочисто вручили йому каталог. Він був просто в шоці!

Анна: До нас навіть колись приїжджали з Японії. Взагалі, коли ми запрошуємо ілюстраторів взяти участь у проекті, ми завжди вкінці дописуємо, що будемо раді їх бачити на виставці. Ми це говоримо, але розуміємо, що ніхто за свій кошт не поїде так далеко в Україну. Проте, одного разу, наше запрошення сприйняли дуже буквально. За два тижні до Книжкового Арсеналу одна японка – Йошіко Хада, яка брала участь у нашій виставці, написала, що дякує за запрошення та вже купила квитки в Україну, найняла перекладача та зняла готель. Ми були вражені, адже ця людина прилетіла на виставку з Токіо! Вона успішно приїхала, відвідала захід та повернулася додому і, безсумнівно, залишилась дуже задоволена своєю екзотичною поїздкою. Це підтверджує колосальна кількість фото з Києва на її сторінці у фейсбук та те, наскільки активно вони коментувались її друзями-японцями. А особливо її захопив лівий берег Києва та решітки, які багато місцевих встановлюють на вікнах своїх балконів. Все це для неї було просто «вау!».

Дуже часто можна почути одну цікаву історію про спосіб малювання Сальвадора Далі. Згідно з нею, він брав ложку, сідав з нею перед мольбертом, ставив під ноги металеву миску та намагався заснути. Коли ж заснув – ложка падала, він прокидався і одразу починав малювати свої сни. А чи є у вас якісь цікаві методи створення художніх робіт?

Олена: Один з найкращих методів для нас – це швидкість. Як не дивно, найчастіше найкращі роботи створюються спонтанно. Взагалі, ми можемо безкінечно працювати над створенням роботи, адже ми фанати малювання. Ми глибоко досліджуємо свою тему, закохуємося в неї, придумуємо ідею, самі з собою сперечаємося… Але це не означає, що ми не можемо створити чудову роботу за 5 хвилин. 

Кожна ілюстрація – це окрема цікава історія. Які з таких історій вам найбільше запам’яталися?

Олена: Мені запам’яталася історія про створення ілюстративного портрета Івана Багряного. Перед відкриттям виставки «Діячі України» у Львові ми мали зустрітися з організаторами дитячого форуму видавців та мали представити їм визначену кількість портретів письменників України. Проте, в день зустрічі ми виявили, що прорахувалися і нам не вистачає одного портрета. І тут почалося: відкрили ноутбук, «Кого робити?», «Давай Багряного, давай багряний колір!». В такому експрес-режимі я створила його портрет за 5 хвилин, але при цьому саме ця ілюстраціє є моєю найулюбленішою з усіх моїх робіт в цій книзі.

Анна: А в мене післяісторія. Я малювала Довженка з камерою для книги «Діячі України». Через декілька років один журналіст мені сказав, що мій екземпляр (портрет) Довженка – чудова ідея, адже мало хто знає, що Довженко був одним із перших, хто почав знімати камеру зі штатива. Але насправді я намалювала Довженка з камерою в руках, бо так було краще по композиції. Такі збіги також бувають, і я б себе нічим не видала, якби не мій здивований вираз обличчя.

Звідки взялася ідея популяризувати історію України через ілюстрацію?

Олена: Спочатку, ми займалися створення плакатів із зображенням діячів України, проте після Книжкового Арсеналу ми подумали, що було б круто видати по них окрему книгу. Лишалося лише питання написання текстів. Ми не хотіли переписувати Вікіпедію чи енциклопедію, а прагнули подати живу інформацію, яка б була цікавою для дітей та підлітків. Ще на стадії розробки книги нас дуже підтримала громадськість: нам телефонували та писали з різних українських міст, містечок та сіл та запрошували до себе. Ми надсилали портрети для виставки в місто Дружківка, а в селі Хотів для школи громада закупила наші плакати і на цілий рік розписала лекції для дітей.

А які майстер-класи ви організовуєте для дітей?

Ми проводимо воркшопи з книжної ілюстрації, з плакатів, зі шрифтових композицій. Проводимо їх як для дорослих, так і для дітей; як для учнів художніх закладів, так і для аматорів. Тобто аудиторія різна, різні тематики.

Фотоматеріали взято зі сторінки Pictoric у Facebook.