4 червня 2020 о 19:53

Освіта як бойове мистецтво: директор, який поборов систему і перетворив школу на фортецю

Будь-яку освіту не можна реформувати згори, її можна реформувати лише знизу.

Українські школи – неначе кораблі у бурхливому морі: потрапляють у численні шторми, змагаються з руйнівними вітрами і роблять усе, аби доправити своїх юних дослідників до омріяного берега. Звісно ж, успіх кожного корабля залежить від його капітана – саме він формує команду, віддає накази й визначає курс.

Добре, коли існує приклад, який не дає опускати руки у складних ситуаціях і доводить, що за своє потрібно боротися. Чи багато таких прикладів знайдеться у сучасній директорській спільноті? Хай там що, але про одного «капітана» точно варто розповісти.

Олександр Козловський – директор Львівської середньої загальноосвітньої школи східних мов та східних бойових мистецтв «Будокан» з поглибленим вивченням іноземних мов. Йому не лише вдалося зібрати гроші на ремонт свого «корабля» досить оригінальним способом, але й згуртувати сильну команду, яка поведе учнів до прогресивного майбутнього, а не до скрипучого радянського минулого.

Історію Олександра на ZN.UA аналізує Віктор Громовий, освітній експерт, шеф-редактор порталу «Освітня політика».

Побори у школах, часто замасковані під благодійні внески, вже стали чи не найгострішим питанням, яке обговорюється. «Здайте гроші на фіранки (фарбу, нові замки чи двері тощо)» – такими повідомленнями рясніють батьківські чати. З одного боку – так, це ненормально, держава має достатньо фінансувати школи. З іншого – школам часто не вистачає коштів, і їхні директори опиняються між молотом і ковадлом: потрібно шукати кошти на розвиток школи, але так, щоб не брати їх з батьківських кишень. Скільки корупційних скандалів спалахнуло через непрозоре використання батьківських внесків! – пише експерт.

Директор школи має бути не так найкращим учителем, як найкращим менеджером. А точніше, в умовах України, – кризовим менеджером.

29 травня у прямому ефірі відбувався онлайн-марафон «Будокан synergy-2020», організований львівською школою з метою збору коштів на ремонт – близько 300 тисяч гривень. Впродовж 12 годин у режимі нон-стоп понад два десятки спікерів з усіх куточків світу (відомі громадські діячі, науковці, освітяни, митці, блогери тощо) вели дискусію про освіту і слухали живу музику. У результаті вдалося зібрати лише 80 тисяч, однак і цим можна пишатися. За словами Віктора Громового, була перша спроба застосувати форми фандрайзингу, які досі в освітній сфері практично ніхто не використовував.

Центральною подією благодійного онлайн-марафону був виступ самого директора – Олександра Козловського. Крім того, що керує школою, він займається бойовими мистецтвами, тому його шанобливо називають сенсеєм. На очах тисяч глядачів він встановив рекорд України із безперервного 12-годинного виконання катаною шомен учі (рубання самурайським мечем).

Експерт наголошує, що, з одного боку, це приклад сили духу та витривалості, а з іншого – свідчення того, що проблем фінансово-господарського забезпечення роботи школи досі не вирішено. Саме тому часто директор та колектив опиняються у ситуації «порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих».

Для забезпечення нормального функціонування школи ніде у світі не потрібні героїчні зусилля її директора, бо є налагоджена система, яка гарантує розв'язання господарських питань «у робочому порядку».

У нас небайдужі керівники шкіл і вчителі на що тільки не йдуть, аби привернути увагу засновника до необхідності виконувати свої найелементарніші функції.

Учасники однієї з команд проєкту «Освітній марафон» із Донецької області так висловилися про свою мотивацію брати в ньому участь: «Це дає нам шанс показати місцевій владі, що ми є, дарує слабку надію на те, що про нас згадають. У них складається враження, що вони нікому не потрібні, адже залишені віч-на-віч із проблемами».

Олександр Козловський власним прикладом продемонстрував не лише те, що можна «нарубати» 80 тисяч гривень на ремонт. Насамперед успіху досягнуто на ціннісному рівні, здобуто досвід командної роботи та згуртовано навколо школи багато прибічників.

З японської будокан (武道館) перекладається як «місце, де передається вчення».

Автор статті зазначає, що до 2016 року це була занепала школа з російською мовою викладання, з невеликою кількістю учнів та жахливими умовами навчання. Олександр Козловський фактично її реанімував у форматі авторської школи, педагогічна система якої об'єднує традиції Сходу і Заходу. За кілька років вдалося створити неймовірне середовище, згуртувати людей навколо цінностей та зробити ривок у подоланні матеріальної руїни в занедбаній будівлі.

Тепер це школа, яка вчить самонавчатись і цінувати та оберігати життя, зокрема займаючись східними бойовими мистецтвами й філософією, досягати успіху, спираючись на глибоке розуміння української й національних культур Японії та Китаю, – пояснює Віктор Громовий.

Сьогодні «Будокан» є школою з автономним управлінням, чудовим педагогічним колективом і, що найголовніше, щасливими та успішними учнями. Експерт підкреслює: цей заклад освіти – приклад того, що розворушити консервативне шкільне середовище можна в один-єдиний спосіб, тобто підготувавши й призначивши на посади директорів шкіл нову генерацію керівників.

Наразі чи не єдиною гарантією швидких змін може бути загальнонаціональна програма «Новий директор для нової школи».

Школа завжди схожа на свого директора, тому не треба докоряти вчителям, що вони не хочуть змін! Кажу як людина, котра добре знає це середовище: 99% учителів ніколи не боротимуться з системою. І це норма, бо, як стверджує Еверетт Роджерс, у будь-якій сфері схильних до інновацій людей тільки 2,5%. Оскільки з освіти їх посилено витісняють, тут лишається не більше 1%, – акцентує увагу автор.

Пан Громовий наводить слова однієї прогресивної вчительки, яка йому написала: «Треба зосередити зусилля не на намаганні змінювати вчителів, – вони здебільшого виконують роль «урокодавців» (відчитали урок, і все), вони «насправді дуже заклопотані, й мало хто з них заклопотаний школою. Треба знаходити нових директорів, кожен із яких у своїй школі культивуватиме новий підхід до освіти».

Зрозуміло, що люди з ідеями за шкільним штурвалом мають отримати бодай мінімально достатній ресурс для реалізації цих ідей. Експерт зазначає, що ніхто ніде у світі школу до нового навчального року не готує взагалі. Тобто приміщення школи завжди готове до проведення у ньому занять.

Наприклад, директор швейцарської школи після закінчення навчальних занять здає ключі від школи у муніципалітет, і муніципальні служби можуть за час літніх канікул виконати певні ремонтні роботи. У серпні директор прийме школу й оцінить, як ці служби впоралися з поставленими ним завданнями.

Тобто напередодні нового навчального року директор школи «приймає» будівлю, а не «здає». У нас же чиновники приймають будівлю невідомо за які гроші відремонтованої школи в директора, який ще не встиг догуляти власну відпустку, – пише експерт.

На його думку, в українському соціумі школа, її директор і вчитель продовжують відігравати компенсаторську роль (роль колективного «хлопчика для биття»).

«Маленького українця» в нас повсюди принижують і гноблять. Єдине місце, де він може себе відчути королем(-вою), – це школа.

Зайве доводити, що ні нової, ні старої української школи не буде без вільного, впевненого в собі, розкріпаченого, високопрофесійного, матеріально забезпеченого, гордого й чесного українського директора школи та вчителя! – розставляє акценти Віктор Громовий.

На його думку, «Будокан synergy-2020» продемонстрував, що саме такими нестандартними акціями можна здетонувати на горизонтальному рівні масовий рух за нову українську школу.

Освіту не можна реформувати згори, її можна реформувати лише знизу.

Чому так туго йде реформування шкільної освіти в Україні? Можливо, тому, що ми ніяк не можемо віднайти ту ланку, за яку слід учепитися, щоб витягнути всю систему? На мій погляд, рівень директора школи є тим ключовим ланцюжком, котрий здатний витягнути з педагогічного болота всю шкільну освіту, – підсумовує автор.

Джерело: https://vse.ee/dzr

Фотоматеріали взяті з сайту ZN.UA.