Мистецтво бути: як виховати вільну людину в час війни

Про те, з чого починалася історія форуму і як він змінюється під впливом війни, чому у добу штучного інтелекту головним завданням школи є виховання вільної особистості та де дорослим шукати внутрішні опори в умовах невизначеності, розповідає видавчиня «Колеса Життя», ведуча та організаторка форуму Інесса Кравченко.

1.
Сьогодні «Освіта ДивоСвіту» — це масштабна подія, що вже вчетверте збирає сотні освітян, мислителів, військових та батьків. А з чого все починалося? Як зародилася ідея першого форуму і якою була його початкова місія?

Якщо коротко — зійшлися зорі багатьох людей і склалися в одне сузір’я. Кожен із майбутніх амбасадорів ішов своїм шляхом — через власні відкриття, прагнення, покликання й мрії. Але нам бракувало спільної мови, яка могла б усе це поєднати.

Саме тоді вийшла книжка Андрія Зелінського «Семенові зорі» — і раптом подарувала нам цю мову. Глибоко метафоричну, але водночас дуже точну. У ній світ починається з подиву, а історія твориться самою людиною — тією, яка проходить шлях формування, відкриває свою ідентичність, знаходить покликання й входить у служіння. Ця мова торкалася не лише розуму — вона пробуджувала саму вітальну силу людини.

Пригадую, я тоді сказала Андрію Зелінському: «Тепер нам потрібна “Освіта ДивоСвіту”». На що він відповів: «Це вже ваше, Інессо! Робіть!» Ніби благословив!)

А якщо запитати про стратегію чи детальний план, то ця історія від самого початку не була лінійною. Зібралися люди, кожен з яких уже мав власний — особистий, унікальний — шлях і вони привнесли із собою свою свій досвід, своє бачення освіти. Форум поєднав ці різні оптики — і став чимось більшим, ніж просто сумою окремих виступів та учасників. У ньому виникло спільне переживання, яке неможливо було заздалегідь спланувати чи сконструювати.

І головна мета нашого першого форуму була саме такою — здивувати. Показати, що освіта може бути не лише накопиченням знань, навичок і компетентностей, а шляхом відкриття світу — зустрічі з його дивом і відкриття себе в ньому. Вона має стати середовищем формування людини й водночас живим досвідом цього формування від самого дитинства — досвідом, який неможливо просто пояснити, але можна прожити.

2.
Останні роки Україна та суспільство пройшли через колосальні випробування. Як змінився сам форум за цей час і чим «Освіта ДивоСвіту 2026» відрізняється від перших заходів? А що з першого форуму ви залишили незмінним усі ці роки — те, від чого нізащо не відмовитеся?

Незмінним залишилося головне — формування людини. Але з роками ця тема наблизилася до нас, стала конкретнішою й нагальнішою. Сьогодні ми вже особливо гостро розуміємо: і в серці освіти, і навіть у серці війни стоїть питання про людину. Про те, якою вона виходить із цих випробувань і ким здатна стати.

Війна оголила найважливіше — те, заради чого ми приймаємо цей виклик і виборюємо майбутнє. Вона буквально повернула нас обличчям до нього. А майбутнє починається з дітей.

Діти — це матеріалізована надія. Дивлячись на них, ми вже сьогодні бачимо обриси світу, який проростає крізь нас і крізь наші випробування. Тому питання освіти звучить тепер не лише як «чого ми маємо їх навчити?», а передусім — «яку людину ми хочемо допомогти сформувати?». Людину вільну — здатну почути себе, розпізнати власне покликання і вичитати свій шлях із усього, що приносить життя.

Ще гостріше це питання поставив перед нами штучний інтелект. Якщо освіта зводиться до накопичення й відтворення інформації, людина вже програє машині. Але тоді що залишається суто людським? Здатність бути неповторною. Поєднувати логічне мислення з інтуїцією, уявою, чутливістю, відповідальністю. Не лише знаходити готові відповіді, а ставити власні питання, розпізнавати сенс і творити те, чого досі не існувало. І це вже не стандартизована операція, а глибоко індивідуальна внутрішня робота.

Тому наша головна тема — формування людини — за ці роки не змінилася, але набула значно більшої ваги, глибини й практичного досвіду. Діяльність наших амбасадорів і спікерів розкриває її з різних боків, а війна безжально відкидає все зайве й залишає саме сутнісне.

І тут ми опиняємося у вразливій точці: нам потрібно створити освіту, якої ще немає. Її неможливо просто запозичити, скопіювати чи отримати як готову модель — вона має проявитися через нас.

Україна сьогодні стоїть на цивілізаційній межі: старий світ разом зі старою освітою відходить, а новий ще не набув форми.

Де він може народитися? Саме тут — в Україні, через людину. Через нашу відкритість, відповідальність і готовність творити цивілізацію, у центрі якої стоїть вільна особистість.

3.
Темою форуму 2026 року обрано «Мистецтво бути», що розкривається через чотири ключові стани: бачити, розуміти, діяти, бути. Що саме вкладається у цю філософію і чому саме ці виміри стали ключовими сьогодні?

Це передусім мистецтво — і мистецтво найважливішого: як бути людиною й залишатися людиною, не зраджуючи себе на цьому етапі, коли старе оголюється у своїй абсурдності, а нове ще не проявилося — його поки що відчуває лише серце.

І все починається з оптики — зі здатності побачити за межами очевидного невипадковість і сенс у тому, що відбувається. Це ключове. Бо якщо ми не побачимо сенсу — а сенс — це завжди радість духа, внутрішня наснагу пройти через те, що на перший погляд видається нездоланним. Побачити - відкрити можливість іншого шляху. Цей сенс завжди торкається мене особисто: мого покликання, моєї радості, мого унікального шляху.

Але побаченого недостатньо. Далі потрібно витримати паузу — не поспішати одразу все пояснити чи перетворити на дію. Дати розгорнутися розумінню: тому, чого ще немає у завершеній формі, але що вже схоплене внутрішнім зором.

Це схоже на роботу художника або на народження дитини — як у Марії, яка сказала «так» Духові. Щось відбувається всередині, визріває, допоки не стає готовим утілитися. І коли воно справді дозріло, то народжується цілісним — без внутрішнього роздвоєння й прихованого компромісу. Воно справжнє, має силу, і під ним можна поставити власний підпис.

Тому «мистецтво бути» — це мистецтво зберігати свою цілісність за будь-яких обставин. Знаходити себе і свій шлях, запалювати в серці зорю. Бачити невипадковість кожної зустрічі й усвідомлювати власну справу як те, що також не є випадковим.

Сьогодні українську ідентичність, а в більше стійкість, дедалі частіше осмислюють через Софійність — мудрість, у якій зустрічаються дві волі: божественна і людська. Це здатність вичитувати із щоденних подій, зустрічей і випробувань мудрість, більшу за нашу власну, — і відповідати на неї своїм життям.

Тут уже йдеться не лише про моє «я» і про те, чого людина здатна досягти власною волею. Ми бачимо, до чого призводить людська воля, замкнена сама на собі: до війн, руйнування і дедалі очевиднішого цивілізаційного абсурду. Тому нам і потрібна інша освіта — така, що від дитинства формує здатність бачити, розуміти, відповідально діяти й бути. Тобто вичитувати більшу мудрість зі свого життя і брати відповідальність за те, якої форми вона набуде у світі.

4.
Якою має бути людина, спроможна будувати майбутнє України та світу? І як у часи війни плекати «вільну особистість», коли довкола панують вимоги дисципліни та виживання — де тут межа і чи немає в цьому суперечності?

Вільна людина створює вільну країну, вільне життя і вільний світ. Ключове слово тут — «створює». Бо свобода — це не відсутність меж і правил, а здатність діяти з власної волі, усвідомлювати відповідальність і надавати форму своєму життю.

Але щоб допомогти сформувати вільну дитину, потрібен вільний учитель. Учитель, який не просто відтворює готову програму, а щодня шукає мову для зустрічі з дитиною, яка лише відкриває себе і світ. Тут важить усе: середовище, у якому вона зростає, особистість самого вчителя, його внутрішня свобода і розуміння власної ролі.

Дитина потребує неймовірної довіри до того, хто проводить її світом. Спочатку вона вбирає середовище майже без фільтрів — і значною мірою сама ним стає. Тому наше завдання — не вкладати в неї готові копії світу, а створювати умови, у яких вона зможе перевідкрити його для себе, привласнити й знайти в ньому власне місце.

Відчути: це не чужий простір, куди я випадково потрапила, — це мій світ, і я також відповідаю за те, яким він буде.

Це поступовий шлях: подив, відкриття, супровід, проходження вікових криз. І на кожному його етапі дитині потрібні довіра, щирість та відчуття безпеки. Це покладає величезну відповідальність на нас, дорослих. Ніхто не напише для нас готової моделі нової освіти, тому що ми самі і є її основою — вона або здійснюється через нас, або не здійснюється взагалі.

Чи складніше плекати вільну особистість у час війни? На практичному рівні — безумовно. Онлайн-навчання, переїзди, повітряні тривоги, бомбосховища, постійний стрес і виснаження потребують від дітей та дорослих надзвичайних зусиль.

Але є й глибший рівень. Війна оголює життя до найсуттєвішого і змушує нас заново запитати: що насправді має тривати? Що в людині не можна втратити навіть заради виживання? Ми доходимо до самої вітальної сили, ще не обтяженої готовими формами й словами. Переглядаємо слова, відкидаємо несправжнє, шукаємо те, що справді живе. І саме з цієї граничної чесності може народитися досвід освіти, рівноцінний нашим випробуванням. Досвід, якого ніхто у світі не створить замість нас.

Я не бачу тут суперечності між свободою і дисципліною. Навпаки, свобода потребує форми. Дитині необхідні зрозумілі правила й межі — як прозора навігація, що допомагає їй зібрати себе, усвідомити мету й поступово ввійти в дисципліну не лише через зовнішній примус, а з власної волі.

Сьогодні я бачу, як навіть освітяни, які багато експериментували й шукали нові підходи, повертаються до мудрих правил. Не до дисципліни страху, а до дисципліни, що виховує волю. Бо справжня свобода — це не коли немає меж, а коли людина здатна свідомо обрати, взяти на себе відповідальність і втримати власний шлях.

5.
За ці чотири роки що вас найбільше здивувало в людях, які приходять на форум?

Мене дивує вже сам факт, що вони приходять. Адже це справжні освітяни — здебільшого вчителі з різних регіонів, із різних рівнів школи. Здавалося б, у вчителя так мало часу й так багато турбот: повні класи учнів, а сама робота давно перетворилася майже на автоматичну.

І все ж вони приїжджають — і просто радіють. Радіють, що щось у глибині душі відгукується й отримує живлення. Вони відчувають, що це для них по-справжньому важлива тема — така, про яку більше ніде немає з ким поговорити. Ось це вражало мене найбільше.

А потім вони чекають наступного форуму, просять про співпрацю, про нові колаборації. Ми ж одразу після заходу вручаємо сертифікати вже на наступний форум. І це, чесно кажучи, додає сил — це підтвердження, що справа справді важлива. Звісно, таке визнання не найголовніше, та все ж воно цінне: у ньому відчувається живий зв'язок. І видно, як наше сузір'я створюється, міцніє й примножується.

6.
Якби вам потрібно було звернутися до батьків чи педагогів, які прямо зараз почуваються виснаженими в умовах невизначеності й шукають внутрішні опори, що б ви їм сказали?

Прислухатися до дитини. А прислухатися — означає полишити всі свої дорослі образи й регалії та відчути живе звучання самої дитини, її справжній стан.

І хоч як дивно, у цю мить виграють обидва. Дитина відчуває, що поруч із нею не дорослий, який нависає згори, а той, хто просто поруч. А дорослий у цю саму мить перестає відчувати лише обов'язок чи відповідальність — він бачить перед собою живу дитину, згадує себе самого в дитинстві й немов оживає. І саме тут він намацує опору вже для себе.

Це дуже ресурсна практика — по суті, спосіб життя. Тільки вона дає справжні підказки: і відповіді, і навіть ті найголовніші питання, які варто почути. Іноді для цього не потрібно жодних дій — досить простого мовчання, досить повернутися сюди й зараз. А діти — справжні майстри такої присутності.

І тоді ми ніби міняємося ролями: не дитина вчиться в нас, а ми вчимося в неї — просто бути, відчувати світ, чути ті питання, що приходять до нас через тіло, через якісну сторону життя, а не лише через пораховану й оцифровану.

Тому, гадаю, нам, дорослим, варто стати з дитиною врівень. Не втрачаючи себе дорослого, а навпаки — знаходячи.

Бути поруч, відчувати, що ви в одному полі, в одному просторі. Ось тоді ти й стаєш по-справжньому дорослим: не судиш із висоти свого досвіду і не відкидаєш його, але бачиш дитину — у її вразливості, у її слабкості й навіть у її власній мудрості, живішій за нашу.

7.
Якою ви мрієте побачити «Освіту ДивоСвіту» через десять років — у найсміливішій, найщасливішій версії?

До речі, я саме про це думала. У нас так багато спікерів, амбасадорів — і стільки відкриттів особисто для мене, адже часом звідкись несподівано виринає якась діяльність — школа, гурток, неформальна освіта, — яка мене просто вражає. Вражає, як люди в інтуїтивному пошуку, у прагненні реалізувати свій шлях, знаходять і відкривають неймовірні речі.

Тому через 10 років я бачу «Освіту ДивоСвіту» як справжній фестиваль. Може, навіть тижневий — де можна вільно спілкуватися, пересуватися, побути в цьому середовищі, у цьому багатовимірному досвіді. Побути серед цих «зірок» — натхненників освіти. Без термінів, без вечірніх дедлайнів — просто побути, щоб відчути й побачити все розмаїття цього всесвіту, який ми зараз творимо разом. Мені здається, це було б дуже потужно й цінно.

А далі воно рухатиметься саме.

Захід відбудеться 4 жовтня 2026 року в Києві за адресою: Pochayna Event Hall (проспект Степана Бандери, 23, 3-й поверх ТЦ Gorodok Gallery).

Детальна інформація, програма та квитки доступні на офіційному сайті форуму. Військовослужбовці та учасники бойових дій зможуть завітати на подію зі знижкою у 50 відсотків за наявності підтверджувального документа.

Купити квиток