Попри заклики МОН. Чому діти переселенців обирають дистанційне, а не очне навчання?

Через чотири роки від початку повномасштабного вторгнення значна частина переселенців не поспішає відводити своїх дітей до місцевих шкіл — вони продовжують дистанційно навчатися у своїх школах у прифронтових регіонах, але тривале дистанційне навчання може мати негативні наслідки. Репортаж про це випустило «Еспресо».

На Львівщині, яка стала прихистком для десятків тисяч родин, виникла парадоксальна ситуація: діти — у відносній безпеці, а навчаються дистанційно у своїх рідних школах. Точних цифр щодо кількості дітей-переселенців, які мешкають на Львівщині й навчаються дистанційно, немає. За даними директора департаменту освіти Львівської ОВА Олега Паски, на Львівщині проживає близько 80 тисяч дітей внутрішньо переміщених осіб. З них приблизно лише 8 тисяч навчаються у школах області очно.

Народна депутатка Наталія Піпа вважає таку ситуацію критичною, адже тривале дистанційне навчання веде до ізоляції дітей від місцевого середовища. Але посадовиця наголошує, що перехід до очного формату не має відбуватися під тиском.

Школа — це не лише про знання. Це також про соціалізацію. Сьогодні багато дітей-переселенців живуть фактично в ізоляції. Їхній контакт зі світом обмежується магазином, громадським транспортом і базовими послугами. Вони не інтегруються в громади, не комунікують із місцевими дітьми, не відчувають себе частиною суспільства, — каже Піпа.

Водночас Олег Паска називає ситуацію неоднозначною. Він нагадав, що за цифрами стоять живі люди, які емоційно прив’язані до рідних колективів. Крім того, на боці батьків — закон.

Батьки обрали дистанційну форму, і це, очевидно, пов’язано з тим, що діти звикли до своїх колективів, старих знайомств, друзів, учителів тощо. Львівщина може організувати очне навчання, але є чинне законодавство і вибір залишається за батьками, — пояснює він.

Паска наголошує, що різке переведення всіх дітей до місцевих шкіл може мати наслідки для регіонів, звідки вони виїхали. Якщо учні масово залишать школи у східних областях, це може призвести до їх закриття. А згодом, після деокупації чи стабілізації ситуації, постане питання відновлення мережі закладів і пошуку педагогів.

Проте в МОН наполягають: там, де є безпечні умови, діти повинні ходити до школи очно. За словами заступниці міністра освіти Надії Кузьмичової, на початку повномасштабного вторгнення дистанційне навчання було вимушеним кроком. Наразі, якщо сім’я проживає в громаді тривалий час, варто переходити на очне навчання.

Коли ми говоримо про осідлість, яка вимірюється щонайменше пів року перебування в конкретній громаді, діти мають іти на очне навчання в громадах, де вони зараз проживають. Ця позиція не змінилася, незважаючи на зміну підходів у політиці, — зазначила Надія Кузьмичова.

Одна з проблем, на яку вказує Кузьмичова — «змішані класи», коли частина дітей перебуває у школі, а частина підключається онлайн з інших регіонів. Це створює додаткове навантаження на вчителя і знижує якість навчання. Законодавчої заборони на це немає, але МОН працює над тим, щоб клас функціонував лише в одному форматі — або «очка», або «дистанційка».

Це один із тих інструментів, який має вкотре підштовхнути до питання: чому дитина вже четвертий рік продовжує вчитися дистанційно, а не інтегрується в конкретну громаду. Окрім іншого, це такий собі адміністративний ресурс і вплив, щоб змінити ситуацію, — вважає Кузьмичова.

Щоб повернути дітей за парти, у МОН роблять ставку на позашкілля — гуртки та секції, які часто працюють при школах. Вони мають допомогти дітям включитися в нове середовище.

На жаль, універсального рішення в цій ситуації немає. Для когось дистанційка — це спосіб зберегти зв’язок із рідним містом, для інших — вимушений компроміс. Але що довше родина живе в громаді, то гострішим стає питання інтеграції дитини в місцеве середовище.