«Війна — це завжди кров і втрати» — фронтові спогади директора морського коледжу

Андрій Кононенко родом з Сіверськодонецька Луганської області. Його місто двічі було окуповане, чоловік воював за нього у складі підрозділів спецпризначення, а після поранення очолив Дунайський фаховий коледж в Ізмаїлі. Тепер освітянин виховує майбутніх українських моряків. Репортаж про його життєвий та військовий шлях зробило «Суспільне».

У першу окупацію Сіверськодонецьк потрапив ще у 2014 році, у другу — у 2022-му. Під час першої окупації Кононенко вивіз батьків і дитину до Бердянська, а сам повернувся. Згодом він переїхав до Києва, де став аспірантом Інституту професійної освіти та захистив дисертацію.

Андрій Кононенко. З репортажу «Суспільного»

Він навіть виграв конкурс Microsoft «Вчитель-новатор» і створив електронний підручник з будови автомобіля та автомобільної діагностики, який отримав погодження від міністерства. Створити підручник чоловіка надихнули діти.

Надихнули мене, звісно, діти. Мабуть, все життя мене супроводжують діти. З 20 років до 45 років тим чи іншим чином я поряд з ними. Вони, мабуть, не дають мені дорослішати, — резюмував Кононенко.

Повномасштабне вторгнення він зустрів у столиці.

Я бачив цей хаос, коли черги виїздять з Києва, це не проїзні черги. І десь до вечора в гуртожитку, де я мешкав, я залишився практично сам. Я посидів, зібрав невеличкий рюкзачок і подався безпосередньо до військкомату. Так, одразу, маючи досвід строкової служби, тим паче десантник, я заступив звичайним командиром відділення роти спеціального призначення, — сказав чоловік.

Андрій Кононеко в ЗСУ. З репортажу «Суспільного»

Освітянин брав участь у боях за Київ, Бучу, Мощун та Ірпінь. Після звільнення Київщини його перевели до бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. Кононенко служив у 518-му батальйоні «Дике поле».

Це був такий легендарний батальйон, батальйон добровольців з перших днів. Це 518-й батальйон «Дике поле». Ми пройшли шлях, починаючи з Харківщини, Волчанська, звільнення Гусарівки, Куп'янська, Грушівки. Після Вовчанська був Лиман, Невське та Червона Попівка. І це був останній населений пункт, за мої півтора роки війни, — підкреслив він.

Напередодні Нового року захисник отримав поранення. Після лікування він вже не міг продовжувати службу за станом здоров'я. 

На Новий рік я отримав від росіян такий подарунок. Мене поранили. Я був евакуйований, лікувався в госпіталях, а потім повертався. Але здоров'я не дозволило проходити подальшу службу, — згадує Кононенко.

Моментами здавалося, що рідне місто буде от-от звільнено від окупації, до нього залишалися лічені кілометри.

Додому мені залишалось по карті рівно 16 кілометрів. Вже мріями я був практично вдома. 16 кілометрів — це не так багато, це 3—4 години пішки йти і ти вдома. Ти розумієш, що ти побачиш своє місто, свою домівку, домівку батьків, — розповідає захисник.

Після лікування йому було запропоновано посаду виконуючого обов'язки директора Дунайського фахового коледжу в Ізмаїлі. І ось чоловік уже третій рік очолює цей навчальний заклад, а кількість курсантів виросла з 70 до 799. Головне завдання для нього — створити затишок для дітей, щоб вони могли не думати про війну.

Про війну красиво не розкажеш. Війна — це завжди кров, сльози, втрати, краще нехай про неї не знають, нехай цим займаються дорослі дядьки, а у них перш за все, повинно бути дитинство, — каже освітянин. 

Курсанти Дунайського коледжу. З репортажу «Суспільного»

Чоловік вірить, що Дунайське пароплавство запрацює колись на повну силу. Там не обійдеться без українських екіпажів, серед яких будуть обов'язково й випускники його коледжу.