Всеосвіта

Головне меню порталу

Головне меню порталу

23 квітня 11:33
3 0

Реалії української науки: «велика міграція» та боротьба за робоче місце

«Зворушлива турбота про українську науку по-міністерськи»: Олена Панич, незалежна експертка з питань освіти й освітньої політики, висловила свою думку щодо непростої ситуації збереження робочих місць для науковців під час війни.

Я б напевне просила Міністерство освіти і науки не перекривати «кисень» українським науковцям за кордоном, не примушувати їх до повернення насильницькими методами, не позбавляти їх засобів до існування, а подивитися на ситуацію трохи більш виважено, і побачити, як її можна і треба використати в інтересах України, не нехтуючи при цьому інтересами і потребами цієї конкретної групи людей, — аргументує експертка.

У своєму блозі на сайті Освіта.UA Олена Панич вказує, що за приблизними підрахунками, озвученими на конференції Фонду Гумбольдта в Берліні, країни Євросоюзу сьогодні надали підтримку близько семи тисячам українських вчених. Значна частина з них отримали короткострокові стипендії в університетах і дослідницьких установах Німеччини.

За її словами, сьогодні українське Міністерство освіти і науки час від часу закликає німецьке Міністерство освіти і науки припинити фінансову підтримку цих людей, бо їх начебто «треба повертати додому». Експертка наголошує, що така волюнтаристська політика ігнорує думку людей, яких це зачіпає. І нічого, крім чергового посилення відчуття образи на державу, яке і так дуже поширене серед українців, вона не викликає.

Треба сказати, що в українських науковців за кордоном сьогодні різні стратегії і різні плани на майбутнє. Більшість з них живе, якщо можна так сказати, «однією ногою в Україні». Дехто до цих пір читає лекції у своєму українському університеті через зум. Вони не поривають зв'язки з середовищем, у яке інвестували десятки років свого життя, яке для них звичне і куди вони сподіваються повернутися. З іншого боку, навіть ті, які б захотіли залишитися в Німеччині і повністю інтегруватися в німецьке академічне середовище, дуже часто не бачать можливості це зробити, тому що вони не відчувають себе спроможними конкурувати на рівних з місцевими вченими. Це реальність, — пояснює пані Олена.

Велика наукова міграція — це шлях збереження української науки і її суттєвого оновлення

На думку експертки, нашим вченим не вистачає дуже багатьох навичок, і насамперед володіння академічною мовою західної науки, яка критично необхідна для активної публікації своїх наукових статей. Вона розмірковує, що велика наукова міграція стане шляхом до збереження української науки і її суттєвого оновлення. У перспективі науковці стануть носіями цієї академічної культури, якої завжди бракувало в Україні.

Якщо вони (науковці ред.) раптово повернуться, то їм доведеться боротися за своє робоче місце, яке традиційно недофінансоване і має ще менше шансів на це в нинішніх умовах. Тобто, крім поповнення армії ображених патерналістів, наша держава від такого повернення нічого не отримає. Пробачте, якщо комусь не подобаються такі формулювання. Водночас залишаючись на заході, така-от українська наукова діаспора зможе створити певну противагу традиційно чисельній російській діаспорі, — пише Олена Панич.

У своєму дописі вона також зазначає, що українські науковці — це сильна частина нашого суспільства, тому їхня роль в повсякденній культурній дипломатії і формуванні проукраїнських груп підтримки на заході може бути дуже значною.

Раніше Всеосвіта розповідала про дискусію, яка розгорілася довкола висловлювання Оксена Лісового. Очільник Міносвіти сказав, що реформа НУШ у 5–7 класах «провисла» через неготовність учителів. Чому більшість освітян вважає, що ця думка є помилковою, можна прочитати в матеріалі Сергій Захарін: В провалі «реформи НУШ» винні точно не вчителі.