Ефект «маленького імператора» в українській школі та в китайській армії

Чому нам НУШ вилазитиме боком ще мінімум чверть століття?

З тієї ж самої причини, чому Китай зараз не спроможний напасти на Тайвань.

• Усюди в світі, в будь-якій сфері, кабінетні директиви (політики, наративи візії, прожекти тощо) завжди призводять до паралічу системи.

В Україні наслідки НУШ з її принципом задоволення та комфорту («головне – приємно ходити до школи»), тотальною демотивацією всіх учасників освітнього процесу відлунюватимуть ще не одне десятиліття. Бо культуру зусиль, повагу до вчителя та дисципліну в школі легко нівелювати, а от відновлювати доведеться дуже й дуже важко. А наслідки дитиноугодництва та профанації всього (гімназійної освіти, професійного розвитку тощо) в процесі шоу-реформ даються взнаки вже зараз.

Яскравим прикладом того, як країна через одну безглузду директиву може втратити геополітичний потенціал, є Китай. Мова йде про політику «Одна сім'я – одна дитина», що стартувала там на межі 1970-х –1980-х років. Наслідки цього соціального експерименту тепер повною мірою відчув на собі китайський генералітет, адже вони отримали мобілізаційний резерв із покоління «маленьких імператорів».

Найабсурдніше в цій історії те, що програму обмеження народжуваності розробляли не демографи, не лікарі й не соціологи. Її головним архітектором був Сун Цзянь – інженер, спеціаліст із балістичних ракет та кібернетики, який просто начитався модних тоді на Заході звітів Римського клубу про «перенаселення планети».

• Згадайте наших «агентів змін»: серед теперішніх НУШиків є скільки завгодно журналістів, політологів, соціологів, менеджерів, відставних чиновників та грантоїдів звичайних. Бракує лише професійних педагогів із реальним досвідом роботи в сучасній школі.

У Китаї тридцять п'ять років за дотриманням квот із фанатизмом стежила вся чиновницька братія. Тих, хто вагітнів удруге, чекали драконівські штрафи, примусова стерилізація та аборти. Компартія гучно рапортувала про здобутки: «Ми запобігли народженню 400 мільйонів зайвих ротів!».

Проте комуністи забули головне: в Китаї живуть люди з традиційною конфуціанською культурою, якій тисячі років. Там культ родини – це основа світобудови. Дочка, виходячи заміж, іде в сім'ю чоловіка. Син залишається в роду: він продовжує сімейну лінію, здійснює поминальні ритуали і зобов'язаний утримувати престарілих батьків.

А китайському селянину партія сказала: «У тебе є лише один шанс. Одна дитина».

Коли у 1980–х роках у китайські села масово завезли дешеві апарати УЗД, дізнаючись про вагітність дівчинкою, сім'ї поголовно йшли на селективні аборти. Підсумок цієї орієнтації на народження хлопчика-спадкоємця – важка гендерна катастрофа.

Сьогодні в Китаї виросло ціле покоління, яке соціологи називають «гуангунь» – «голі гілки». Це понад 30–35 мільйонів чоловіків, для яких фізично немає жінок для шлюбу. Це молоді, злі, самотні чоловіки з бідних провінцій, які ніколи не знайдуть дружину і не продовжать свій рід.

Феномен «маленького імператора»

Ті хлопчики, яким пощастило народитися, теж потрапили в психологічну пастку. Сім'я замкнулася в структуру «4–2–1»: чотири бабусі й дідусі, двоє батьків – і один-єдиний хлопчик у центрі їхнього всесвіту.

Він – «маленький імператор». Шестеро дорослих здували з нього пилинки, запихали їжею, віддавали останні гроші на репетиторів і носилися як із писаною торбою. В умовах абсолютної гіперопіки виросло ціле покоління. Тепер саме це покоління вдягло камуфляж, берці й сягає щонайменше 75% усього особового складу Народно–визвольної армії Китаю.

Сучасна китайська армія – це унікальний у світовій історії феномен: армія єдиних дітей у сім’ї.

Непідйомна для влади ціна великої війни: прокляття перерваного роду

Уявіть масштабну десантну операцію на Тайвань. За оцінками військових експертів, висадка десанту через 160-кілометрову протоку під щільним вогнем протикорабельних ракет та дронів призведе до катастрофічних втрат.

Для будь-якої армії десятки тисяч загиблих – це страшна трагедія. Але у більшості солдатів зазвичай залишаються брати, сестри чи племінники. У Китаї ж загибель бійця активує найстрашніше прокляття традиційної культури – «дуань цзи цзюе сунь» (припинення коріння та гілок). Якщо єдиний хлопець в родині гине – ланцюжок поколінь, що тривав століттями, обривається назавжди. А шість його літніх родичів залишаються без єдиного годувальника, приречені на злидні й самотність.

У 2020 році в сутичці з індійцями в долині Галван загинули лише четверо китайських солдатів. Компартія майже рік приховувала їхні імена, побоюючись вибуху в суспільстві, а похорони перетворила на закриті спецоперації.

Партійні бонзи чудово знають: якщо з фронту прийдуть тисячі похоронок єдиних синів, на площі китайських міст вийдуть не ліберальні студенти з плакатами за демократію. Вийдуть сотні тисяч збожеволілих від горя матерів та батьків, у яких відняли єдиний сенс життя. Цих людей аж ніяк не злякати в'язницею чи зниженням соціального рейтингу, бо їм більше нічого буде втрачати.

Контрольний постріл собі в коліно

У Пекіні зрозуміли, що накоїли, але занадто пізно. У 2016 році вони дозволили двох дітей, потім трьох, а зараз буквально благають молодь народжувати, обіцяючи шалені пільги. Проте вирощене в тепличних умовах покоління, задавлене скаженими цінами на житло та виснажливим графіком роботи, народжувати не хоче взагалі. Ліміти скасували, а народжуваність продовжила стрімко падати.

Китай побудував грандіозний військово-промисловий комплекс: наштампував есмінців більше, ніж США, розробив гіперзвукову зброю тощо. Але посадити всередину цієї броні немає кого, окрім єдиних у своєму роду хлопчиків, за спинами яких стоять посивілі батьки.

Це зла іронія авторитаризму та кабінетного реформаторства: намагаючись штучно планувати складні суспільні процеси, чиновники виростили покоління, кров якого стала занадто дорогою для будь-якої реальної війни.

• Так само й наші освітні «ракетобудівники» і «космонавти» від НУШ, відсунувши вбік реальну педагогічну науку та досвідчених педагогів, сконструювали в школі систему тотального нічогонероблення й комфорту. Вони збудували паперові «космічні» програми, але повністю знекровити школу, позбавивши підлітків культури зусиль та мотивації долати труднощі. І ці плоди кабінетних експериментів ми пожинатимемо ще дуже й дуже довго.

  А ми й надалі продовжуватимемо будувати НУШ на принципі «laissez faire» («хай роблять у школі все, шо хочуть»), яка у нас помножена на нуль ще й впровадженням "принципу" задоволення («приємно ходити до школи»), дитиноугодництва та «яжмамкоцентризму»?

  Батько дидактики Ян Амос Коменський просто перевертається в труні від такого «збагачення» його вчення новим принципом від наших «агентів змін».

  Чи все ж таки доведеться схаменутися й почати орієнтувати наших дітей на ефективне навчання в школі?

  І чи з’являться в нас сучасні варіанти та форми створення культури зусиль з орієнтацією на результат у наших школах та університетах?

  Колись відомий галицький український письменник, поет, перекладач, критик та педагог Володимир Масляк так звертався до тогочасних спудеїв:

  Учися, дитино, бо вчитися треба!

  Учися, голубко, хай розум не спить,

  Хай серце і воля, і дух росте в силу,

  Хай книжка розкрита любові навчить.

(За матеріалами Warden Null)