Пастка «клієнтського сервісу»: чому карнавальний костюм став важливішим за книжку? 🎃📚

Цього року Геловін припадає на суботу 31 жовтня, але вже зараз стрічка рясніє постами перезбуджених батьків. Попри жахи війни, люди знаходять час і колосальну енергію, щоб створювати геловінські «лякалки», планувати костюмовані вечірки та закуповувати гарбузи для декору.

Шкільні свята та веселощі – це чудово. Нашим дітям потрібна радість. Але чи не здається вам, що така святкова метушня чи надмірна увага до організації поголовного харчування в школі почала повністю затьмарювати та витісняти головний пріоритет – навчання?

Освіта дитини заслуговує на таку ж саму увагу, зусилля та ентузіазм батьків, як і створення яскравих інстаграмних спогадів. На жаль, сьогодні ми бачимо очевидні перекоси:

• Дисбаланс пріоритетів

Батьки здатні днями шукати ідеальний карнавальний костюм чи організовувати частування, але не можуть знайти 20 хвилин на день для спільного читання з дитиною.

• Різна реакція на проблеми

Найгучніші скарги та палкі дискусії в батьківських чатах точаться навколо дрібниць (харчування, подарунків, організації солодких столів тощо). Водночас проблеми з низьким рівнем знань, пропусками занять чи хронічно невиконаними домашніми завданнями залишаються десь на периферії уваги. Повна тиша й байдужість щодо головного. Чому якість котлети обговорюють активніше за якість знань?!

• Ігнорування базової дисципліни

Яскраві геловінські образи відьмаків чи скелетів чудово підходять для милих фото у соцмережах. Проте реальний внесок в успіх дитини роблять абсолютно непублічні й «нудні» речі: контроль сну, корисний сніданок, вчасне прибуття до класу та формування у дитини розуміння, що школа – це важливо.

Яка стратегія потрібна батькам?

• Приходити на зустрічі з вчителями не лише тоді, коли виникає якась конфліктна ситуація

  Приходити на індивідуальні розмови про дитину з тим самим ентузіазмом, який ми приносимо на шкільні концерти чи випускні.

• Цікавитися академічним прогресом

  Насамперед запитувати педагогів про реальні успіхи дитини в читанні, письмі та математиці, а не лише про те, «як пройшло свято».

• Налагодити домашню рутину

  Забрати в дитини телефон перед сном, контролювати графік відпочинку та ввести обов'язкове домашнє читання.

• Діяти як партнери

  Усвідомити, що освіта – це спільна робота, яка не завершується після шкільного дзвоника. Вчителі не повинні і не могут тягнути цей процес самотужки.

Звісно, в дитинстві наших дітей має бути місце святам, особливо зараз. Але момент, коли дитина нарешті самостійно опановує складну книжку чи розв'язує важку задачу, заслуговує на таку ж батьківську радість і гордість, як і перемога в конкурсі на найкращий геловінський костюм.

Давайте зміщувати акценти на те, що справді має значення для майбутнього наших дітей.

Приємно ходити чи наполегливо вчитися? 🎒

Треба чесно визнати і помилковість принципу задоволення, який прописаний у першому ж абзаці розповіді про НУШ на сайті МОН: «приємно ходити до школи». Ще раз для тих, хто позаду: не наполегливо вчитися, а просто «приємно ходити» у харчувально–розважальний заклад (не)освіти з гарантованим отриманням свідоцтва про здобуття нездобутої освіти!

100000000001 раз пишу про те, що «ідеологія» освітньої послуги завдає величезної шкоди. Освіту не можна надати як послугу хімчистки чи перукарні – її можна лише здобути. На жаль, ця «ідеологія» у нас утвердилась замість нормального бачення освіти як соціального блага та розуміння величної місії Вчителя в суспільстві знань. Ідеологія освітньої послуги принижує і придушує особистість педагога. Множить його на нуль…

Але досі на найвищому рівні у нас проводять панельні дискусії на тему «Освіта як сервіс...». Це свідчить про те, що бачення саме сервісної функції низькооплачуваного вчителя продовжує панувати і в головах очільників.

Батькам теж сказали, що вони є замовниками «освітніх послуг» школи! Тому вони тепер і переконані: якщо це послуга, то клієнт завжди правий. Звісно, в цій викривленій картині світу «учитель – це обслуга, у якої немає права голосу». І у багатьох «споживачів» освітньої послуги (точніше, послуги із перетримання дитятки в школі як камері зберігання) є стійке переконання, що це невміла прислуга, яка вічно щось «не додала», а тому не заслуговує на вдячність.

Якби шкільна освіта була послугою, вчитель (заклад освіти, МОН тощо) ніс би 100% відповідальність за її якість. Багато хто й вважає, що головною проблемою вітчизняної освіти є «не такий» учитель, який забагато хоче, але вічно щось не допрацьовує. Тому для того, щоб «освітня послуга» була високої якості, його треба жорстко контролювати, навантажувати роботою (щоб життя медом не здавалось) і охаювати з будь–якого приводу.

Слово «замовникам» 🗣️

«Я не переймалась навчанням, але мене за це гнобили й в школі, й вдома. Тепер у класі доньки ніхто (!) не переймається навчанням, і моїй доньці комфортно просто тусити в школі («бо для дівчинки головне – вдало вийти заміж»). І вчителі тепер знають своє місце (яке це місце, вона не уточнила) й навіть не намагаються підіймати хвоста. Бо ми, замовники освітньої послуги, тепер головні, і ми як клієнти завжди праві».

Це був короткий переказ позиції «споживачки» з мого недавнього діалогу з «яжмамкою», яка намагалась і мене «поставити на місце».

Зіновія Зубрицька у коментарях дуже влучно підсвітила цей абсурд: «А хіба батьки хочуть іншого: хочуть, щоб дитина не втомлювалася, не напружувалася, не стресувала, емоційно релаксувала, розслаблялася, розважалася, смачно харчувалася, була в центрі завжди і т. д. А про те, що треба вчитися, тобто працювати, Боже, збав говорити. Які запити – такі і пропозиції. Чи не так, шановні батьки?!»

Споживацтво в освіті має сумні наслідки. Бо у частини батьків виникає логіка споживача: «Я плачу податки (або за навчання в приватній школі) – ви зобов'язані мені й моїй дитині максимально догодити, розважити й поставити гарну оцінку».

Офіціант виконує замовлення клієнта. Вчитель же керується державною програмою та професійними стандартами. Батьки не мають права диктувати, «як і що подавати» на уроці.

Найстрашніше, що цей стиль миттєво переймають і діти. Якщо вдома вчителя обговорюють як «обслуговувальний персонал», дитина ніколи не сприйматиме його авторитет у класі. Знецінюючи вчителя перед дитиною, батьки власноруч зачиняють перед нею двері до знань. Бо навчитися чогось можна лише в того, кого поважаєш.

Повернення до простих істин 🏛️

Державні школи є суспільним благом. Вони забезпечують базові освітні, соціальні, емоційні та навіть фізичні потребности не тільки учнів та їхніх сімей, а й цілих громад.

Дональд Коен, «В інтересах суспільства»

Тепер, щоб повернути освіту в Україну, треба здійснити крутий поворот і знову утвердити в суспільній свідомості прості істини:

• Освіта – це не «послуга», яку замовляють батьки з думкою, що «клієнт завжди правий», а соціальне благо і конституційний обов’язок громадянина.
• Освіту не можна надати, її можна лише здобути! Важкою працею. Тому учня і назвали не «отримувачем послуги», а «здобувачем освіти».
• У суспільстві треба утверджувати культуру зусиль та брати курс на створення модернової стартап–нації. Бо вижити в ХХІ столітті може лише суспільство знань.
• Повага (належна оплата праці тощо) до інтелекту та до «сіячів розумного…» є наріжним каменем здорового соціуму.

Погляд з–за океану 🇦🇺

Проблема управління школами як бізнесом полягає в тому, що це створює ментальність сфери обслуговування. Освіта – це не транзакція, де одна сторона надає послугу, а інша її споживає. Це партнерство, яке працює лише тоді, коли обидві сторони роблять свій внесок.

Коли школи починають працювати за законами бізнесу, виникає небезпечний синдром «споживача послуг». Батьки перетворюються на клієнтів, учителі – на надавачів послуг, а сама освіта стає чимось таким, що люди просто очікують отримати, замість того, щоб брати в ній активну участь.

Але освіта – це не купівля–продаж, де є надавач і споживач. У цьому процесі кожен має свою роль: учителі зобов'язані навчати, підтримувати та ставити високі вимоги, батьки – сприяти закріпленню знань (зокрема, слідкуючи за виконанням домашніх завдань), формувати високі очікування та діяти в унісон зі школою (а не проти школи!), а учні – активно включатися в роботу, старатися й наполегливо вчитися. Ці ролі різні, але однаково незамінні.

Освіта – це партнерство, яке приносить плоди лише тоді, коли зусилля докладають усі учасники освітнього процесу, і воно працює якнайкраще саме тоді, коли школи та сім'ї діють разом, а не взаємодіють у форматі «замовник та сфера обслуговування».

Містер Річ (Mr Rich on Facebook), австралійський учитель та автор популярного освітнього блогу.