☣️ Токсична школа: як система витискає тих, хто «пре плуга»

Токсичне середовище - це одна з найважчих патологій, що роками роз’їдають українську систему освіти.

Часто сучасна школа - це простір, де можна побачити повний спектр цькування на робочому місці: від дискримінації за віком до зловживання владою, підлабузництва та брудних пліток.

Мобінг в освіті часто набуває прихованих, неочевидних форм. Іноді здається, що в деяких закладах триває змагання у вигадуванні способів, як зробити життя колеги нестерпним. Ця патологія виникає з однієї причини: система надто довго керується деструктивним принципом «розділяй і володарюй» - батьки проти вчителів, вчителі проти батьків, педагоги проти колег.

Якщо ми хочемо проактивно допомагати вчителям залишатися вмотивованими, створення здорового робочого середовища має першочергове значення.

Психологічне благополуччя не існує у вакуумі. Не можна давати людям «техніки боротьби зі стресом» і водночас опускати їх на нижній щабель піраміди потреб Абрагама Маслоу, завалювати тоннами макулатури чи підпорядковувати феєричним непрофесіоналам.

Здоровий менеджмент у школі має базуватися на чотирьох кроках:

• Реалістично оцінювати очікування від педагогів та зменшувати надмірне навантаження.

• Разом із вчителями (через співпроєктування - co-design) безжально ліквідовувати абсурдні вимоги.

• Радикально зменшувати паперово-електронні лавини, які накривають школи, забирають час від безпосередньої роботи з дітьми та є головним джерелом стресу для освітян.

• Створювати безпечний простір, де вчителі можуть відкрито ділитися труднощами у спілкуванні з батьками чи складною поведінкою дітей, відчуваючи, що вони не залишаються сам на сам із викликами.

Але як це реалізувати на практиці, коли директори шкіл - це часто люди, які опинилися у своїх кріслах абсолютно випадково, не маючи ні управлінської компетентності, ні профільного досвіду?

Атмосфера «гадюшника» в колективі майже завжди залежить від того, наскільки її появі сприяє сам керівник. Достатньо просто поспостерігати за настроями в учительській, щоб миттєво зрозуміти, хто саме керує закладом.

Кому в цій школі надають перевагу: донощикам, підлабузникам, безініціативним посередностям і тим, хто завжди слухняно каже «так»? Якщо вони процвітають, значить, директор особисто заохочує таку поведінку.

Уявіть собі, що відчуває вчитель на уроці, який знає, що директор може підслуховувати під дверима. Чи як живеться тим, кого регулярно викликають «на килим» до керівництва для висунення чергових абсурдних претензій.

Такий постійний тиск день за днем поступово відбирає у педагогів упевненість у собі, відчуття захищеності та радість від праці - професії, яку вони колись обрали з твердим переконанням, що саме цим хочуть займатися в житті.

Яскравим і болісним свідченням цього є реальні розповіді колег, від яких стискається серце:

«А потім настав День учителя. Директор роздавав нагороди всім. Лише я не отримала нічого. Саме в той момент я зламалася. Річ не в грошах - просто іноді хочеться почути звичайне "дякую". Я відчула себе ніким. Зрозуміла: що б я не робила - усе марно через інтриги в колективі та приховані мотиви адміністрації. Я працювала на межі своїх можливостей, значно більше, ніж вимагали стандарти, але...»

Ця історія - класичний приклад того, як адміністративний ресурс використовується для показового морального знищення людини. Коли демонстративне ігнорування стає інструментом витискання професіонала із системи.

🪙 Боротьба за крихти

З іншого боку, всередині колективів точиться жорстока боротьба за виживання: за кожну зайву навчальну годину, за кожен відсоток премії, за кожну нагоду потрапити до кола «фуршетних освітян»... І це не жадібність - це хронічна бідність.

Якби вчительські зарплати були достатніми для нормального життя, дріб'язкова метушня навколо цих виплат миттєво зникла б із професії. А разом із нею, можливо, зникли б і ті горе-керівники, які використовують свавільний розподіл преміальних грошей чи якихось нематеріальних «пряників» до Дня вчителя, щоб свідомо сіяти розбрат і панувати над розділеним та пересвареним колективом.

У таких умовах люди зі слабким моральним стержнем готові на все, аби вибити собі зайву копійку. Вони готові морально нищити колег, аби лише пробитися ближче до адміністративної «годівниці».

Дійшло до абсурду: є випадки, коли вчителі маніпулюють учнями й налаштовують дітей проти їхнього ж класного керівника, або втручаються в чужі уроки й створюють атмосферу, де щирі зусилля справжніх професіоналів залишаються непоміченими або знецінюються. У результаті вчителі, які дійсно люблять свою роботу й прагнуть змін, опиняються розчавленими та стають першими жертвами колективного мобінгу.

⚔️ Дві крайнощі вікової дискримінації

Шкільна система примудряється одночасно справлятися на двох фронтах ейджизму, породивши дві потворні крайнощі.

Крайність перша: дискримінація людей з досвідом

Ще автори офіційної комунікаційної стратегії МОН за 2017 рік чорним по білому прописали у своїх презентаціях, що «старші, консервативні вчителі» - це гальмо реформи, яких треба мотивувати виключно страхом звільнення. Бо оскільки НУШ у їхньому необільшовицькому уявленні - це «молодість людства», то й будувати її мають виключно молоді та прогресивні.

На ці ідеологичні фантазії топпосадовців НУШ можна було б заплющити очі, якби цей токсичний наратив не пішов у маси.

Тепер діти приходять до школи вже з готовим упередженням щодо старших вчителів, які намагаються прищепити їм культуру наполегливої праці. Суспільству так довго розповідали про «розважальне» ходіння до школи, що тепер учні очікують побачити в класі не досвідченого вчителя, а молодого аніматора-ТікТокера.

Високопосадовці фактично легалізували нехтування досвідом тих, хто реально розуміє, що таке фундаментальна освіта. Як наслідок, методики старшого покоління педагогів зазнають глузувань і відвертого нехтування.

Коли мені в приватні повідомлення пише якесь малограмотне «кісо»: «Буде мені якийсь старий дід тут розповідати про культуру зусиль! Я і моя дитина живемо своє найкраще життя, і нам начхати на вимоги школи...» - стає очевидно, куди привели ці солодкі реформи.

Але тут виникає логічне запитання: а те, що половина молоді кудись раптово зникла в процесі розбудови НУШ - це ознака чого? Навіщо було роками створювати міф про те, що старше покоління навчає гірше, якщо молодь катастрофічно не йде працювати до школи?

Крайність друга: традиційний адультизм (adultism)

Упереджене ставлення та знецінення людини виключно через її молодий вік - це інший бік медалі. В освітньому середовищі адультизм проявляється в нівелюванні професіоналізму молодих викладачів як з боку старших колег, так і з боку батьків.

Молоді спеціалісти щодня чують на свою адресу зневажливі репліки, які повністю руйнують професійні кордони: «Ви така молода...», «Ви більше схожі на ученицю», «Зовсім ще дівчисько». Окрім психологічного тиску, це супроводжується прямими чи завуальованими натяками на некомпетентність.

І тут, будьмо чесними, такі закиди часто виявляються небезпідставними. Останніми роками до шкіл дійсно приходять далеко не найсильніші молоді фахівці. Та й звідки їм узятися, якщо до педагогічних університетів усе частіше вступають за залишковим принципом - ті, хто просто не зміг пройти за балами на інші спеціальності.

Мізерна зарплата нікого не приваблює. Якби держава запропонувала гідний посадовий оклад, до шкіл пішли б талановиті випускники провідних університетів, і з величезного кола претендентів ми могли б відбирати дійсно найкращих. А поки що маємо сумну картину: першу сходинку нормальної професійної кар’єри у нас повністю прибрали, але вимагають, щоб зламана драбина працювала й далі.

🎭 «Повчальники» з усмішкою на обличчі

На превеликий жаль, у школах вистачає «колег», які здатні перетворити життя вчителя на справжнє адміністративне пекло. Найогидніше, що роблять вони це зазвичай із бездоганними, лагідними усмішками на обличчях.

Часто роль таких «начальників-повчальників» перебирають на себе особи, які своєю власною моральною позицією давно знеславили професію. Проте це аж ніяк не заважає їм з високих трибун повчати інших, як правильно виховувати й навчати дітей.

«Жодні закони чи нормативні акти не здатні змінити цю практику. У реальному житті завжди будуть порядні професіонали, а будуть гієни - так уже влаштований наш освітній світ», - пише колега, яка потерпає від цих «добрих людей».

• Хай там як, але коли ми, не думаючи власною головою, просто наосліп біжимо за модою (читай - за грантовими НУШиками), ми робимо і їм, і собі ведмежу послугу. Нам давно час усвідомити: наша тверда відмова, наприклад, від абсурдного оцінювання за купою безглуздих груп результатів, від примусових «розмальованих осередочків» у класах та штучно розцяцькованих у яскраві кольори коридорів початкової школи - це те, що могло б повернути реформаторам притомність.

Чітке вчительське «ні» змусило б наших самопроголошених «агентів змін» на грантах та чиновників, які випадково опинилися в керівних кріслах, нарешті спуститися на грішну землю. Можливо, тоді б они у своїй паралельній реальності Планети Рожевих Поні дізналися, що реальний шкільний всесвіт існує незалежно від їхніх кабінетних фантазій та відірваних від життя інструкцій. І що думка практиків, які щодня «пруть плуга» в реальних класах, має значно більше значення, ніж їхні чергові «ініціативи».

Чим швидше вони навчаться адаптуватися до нашого професійного й аргументованого «ні», тим швидше в української освіти з'явиться шанс на реальне якісне перетворення. А поки ми автоматично погоджуємося на будь-яку дурницю зверху - ми просто забезпечуємо їм легкий успіх і дуже легкі гроші, зроблені з повітря.

📌 Замість висновку: три кроки до повернення притомності

Щоб зупинити руйнування школи та захистити тих, на кому вона реально тримається, професійній спільноті час виходити з анабіозу:

• Повернути повагу до досвіду і меж. Учитель - це не безкоштовний аніматор для розваг і не безправний робот для затикання бюрократичних дірок. Це висококваліфікований фахівець, чиї професійні кордони, вік та здоров’я мають мати недоторканний статус.

• Припинити ігри в «легкий успіх». Поки вчительство мовчки ковтає абсурдні циркуляри й розмальовує «коридори щастя» замість реального навчання, грантові чиновники на Планеті Рожевих Поні звітуватимуть про успішну розбудову чергового освітнього «комунізму» в одній окремо взятій школі.

• Почати поважати тих, хто «пре плуга». Досить вибудовувати управління навколо 10% токсичних критиків, підлабузників чи агресивних споживачів. Система почне змінюватися лише тоді, коли автори реформ зіткнуться з нашим залізобетонним, аргументованим професійним «ні». Навчити систему адаптуватися до голосу практиків - це і є наша головна послуга українській освіті.

Культура школи не формується на основі цінностей, вивішених на стінах. Вона формується на основі поведінки, яку ми терпимо в колективі.

Ви можете прикрасити кожну стіну офісу чи школи гаслами про чесність, повагу, довіру та відповідальність. Але якщо неповага залишається безкарною, цькування й маніпуляції — прийнятними, а неналежна поведінка — ігнорується, ці гасла втрачають будь-який сенс.

Культура тримається на тому, на що звертають увагу керівники, що вони винагороджують і чому дозволяють відбуватися.

Поведінка, яку ви толеруєте, стає стандартом, за яким живе ваша команда.