Пастка безвідповідальності: чому педагогічна культура батьків залишилася за бортом реформ?

Ми безупинно вимагаємо від учителів піднімати планку й ставати кращими. Але, можливо, настав час вимагати від батьків краще виховувати власних дітей?

Джош Рінкон (Josh Rincon)

Чомусь значна частина сучасних батьків щиро переконана, що вчителі зобов’язані виконати за них усю домашню роботу. І мова зараз зовсім не про перевірку шкільних зошитів.

• Елементарна повага до старших?

  Вона починається вдома.

• Вміння цивілізовано ставитися до інших людей?

  Воно починається вдома.

• Розуміння того, що будь-які твої дії неминуче мають наслідки?

  Воно починається вдома.

• Усвідомлення, що не можна влаштовувати істерики й «чудити», коли все навколо йде не так, як тобі хочеться?

  Воно теж починається винятково вдома.

Від сучасних учителів система постійно вимагає «вдосконалюватися». Наших педагогів «прокачують», «переформатовують» та «перезавантажують» у режимі нон-стоп на нескінченних показушних тренінгах, вебінарах чи хакатонах. Їх роблять крайніми в усьому. Але чомусь ніхто з мешканців «Планети Рожевих Поні» навіть не згадує про інший бік медалі.

Мабуть, настав час нарешті вголос заговорити про брак батьківської відповідальності та катастрофічно низький рівень педагогічної культури абсолютної більшості з них?!

Школа - не камера схову, а вчитель - не нянька. Час розставити крапки над «і».

Кожного навчального року ми стикаємося з одним і тим самим очікуванням: школа зобов'язана не лише дати знання, але й виховати, мотивувати, заспокоїти, а іноді - просто замінити батьків, поки ті на роботі.

Вибачте, але ні.

Завдання педагога - вчити думати, працювати з інформацією, допомагати розкрити потенціал. Але ми не встановлюємо «базові налаштування».

Вміння вітатися, повага до чужих кордонів, розуміння слова «ні», елементарна дисципліна та вміння зібрати власний рюкзак - це те, що закладається вдома. У сім'ї. Школа може це лише підкріпити, але не створити з нуля.

Якщо дитина приходить до класу з установкою «мені всі винні, а ви мене розважайте» , жоден найталановитіший педагог не зможе пробити цю стіну. Педагог - це наставник, а не аніматор чи психотерапевт.

Ваша дитина - це ваш найважливіший життєвий проєкт. Ми даємо інструменти для його реалізації, але будувати фундамент доведеться вам.

Vasyl Khainas

Батько й мати не мають права виступати сліпими адвокатами своєї дитини у разі її неадекватної поведінки в школі. Вони повинні першими підтримувати залізобетонний авторитет учителя вдома – навіть тоді, коли дитина отримала заслужену «двійку» через власні лінощі.

Дитина має вчитися долати труднощі й перемагати завдяки культурі зусиль, а не звикати лише вимагати, тупати ніжками й споживати готові блага. Якщо ми не змусимо батьків згадати про їхні прямі обов’язки, жодні реформи НУШ не врятують систему від тотального краху.

Невже ми остаточно капітулювали перед концепцією перетворення школи на «центр надання безкоштовних харчувально-розважальних послуг»?

Якщо ми й надалі толеруватимемо перетворення вчителів на безправну прислугу, у школах просто не залишиться тих, хто здатний навчати.

Школа – це не камера схову і не розважальний центр з учителями-аніматорами, а заклад ОСВІТИ, яку треба здобувати власною працею.

Пора нарешті повертатися до здорового глузду та вибудовувати нормальне партнерство між усіма учасниками освітнього процесу.

Усім відомий вислів «Знання – сила», авторство якого традиційно приписують англійському філософу та політику Френсісу Бекону. Але… незнання – теж сила. Ще й яка!

І як колишній директор школи, і як тричі депутат обласної ради я багато разів стикався з таким войовничим невіглаством щодо виховання власних дітей, що волосся дибки ставало. Зараз залишки шевелюри теж наїжачуються, коли читаю рекомендації модних тікток-«психологів» чи репліки у коментарях від «яжмамок». Якийсь суцільний морок і мракобісся, загорнуті у красиву обгортку дитиноцентризму.

Я вже не кажу про такі типові проблеми як:

• Гіперопіка та створення агресивного середовища навколо школи й учителя.

• Домінування у батьків фіксованого мислення (коли здібності оцінюють як даність, яку не можна змінити) замість мислення зростання/розвивального (спрямованого на прийняття викликів та переконаність, що зусилля дають результат).

• Зацикленість на оцінках як на єдиному бажаному кінцевому результаті навчання в школі.

  

  Потрібні «батьківські університети» 2.0

У Радянському Союзі масовою формою педагогічної просвіти були «батьківські університети» (або Університети педагогічних знань для батьків). Вони створювалися при загальноосвітніх школах, будинках культури, великих підприємствах або за місцем проживання.

Ці інституції попри жорсткий ідеологічний контроль виконували й об’єктивно корисні, практичні функції для тогочасного суспільства:

• Основи гігієни та здоров'я

  Лекції лікарів-педіатрів та загартовувальні методики допомагали покращити фізичне виховання, режим дня та раціон харчування дитини в сім'ї.

• Профілактика бездоглядності

  Організація спільного дозвілля, популяризація гуртків, секцій та домашнього читання допомагали знизити рівень дитячої злочинності та хуліганства.

• Обмін життєвим досвідом батьківства.

  Батьки збиралися разом, обговорювали типові проблеми (наприклад, небажання вчитися чи першу закоханість) і знаходили рішення завдяки досвіду багатодітних чи зразкових родин.

Безкоштовність та доступність

Освіта була абсолютно безкоштовною і проводилася безпосередньо за місцем проживання чи роботи, що робило її доступною для кожної сім'ї, незалежно від статку.

Мільйони батьків, які часто не мали базових уявлень про педагогіку психологію, здобували вали системні знання про вікові особливості дітей, кризу підліткового віку та методи безконфліктного спілкування.

Структура та організація навчання у батьківському університеті

Програма та факультети

Навчання найчастіше тривало 1–2 роки.

Батьків часто об’єднували у «факультети» або групи залежно від віку їхніх дітей. Наприклад, могли бути:

• Факультет батьків майбутніх першокласників.

• Факультет батьків учнів молодших класів.

• Факультет батьків підлітків (старшокласників).

Форми занять

Заняття проводилися у вечірній час (зазвичай 1–2 рази на місяць). Вони включали лекції, семінари, круглі столи, конференції з обміну досвідом та тематичні кіноперегляди(наприклад, культового радянського художнього фільму «Чучело» режисера Ролана Бикова про проблему шкільного булінгу, який був знятий у 1983 році).

Хто викладав

У роли викладачів виступали директори шкіл, досвідчені вчителі, дитячі лікарі, викладачі педінститутів, а також представники партійних чи правоохоронних органів (наприклад, інспектори у справах неповнолітніх).

Так, ці університети були добровільно-примусовими.

Так, тоді як важіль впливу використовувався трудовий колектив в якому працювали батьки. І були листи зі школи «на виробництво» з повідомленням про те, що дитина має проблеми з поведінкою або навчанням, а батьки ігнорують заняття в університеті. Таке сповіщення за місцем роботи батьків (профспілку чи партком) загрожувало громадським осудом або позбавленням премій.

Зараз такі методи не спрацюють, тож потрібні зміни до Закону «Про освіту», які б зробили обов’язковим такий батьківський всеобуч 2.0.

І, звісно, це не має бути черговою роботою вчителя «на громадських засадах». Має бути відповідне фінансування і відповідні правила, на кшталт, твою дитину не зарахують у перший клас, якщо ти не вчився на факультеті батьків майбутніх першокласників.

Ну і, звісно, радянський термін «робота з батьками» має бути замінений на повноцінне партнерство з батьками.

Тоді ми зможемо перетворити на потужний фактор якості освіти сам феномен освітнього простору сім'ї – батькам треба вчитися розбудовувати власний дім саме як простір розвитку дитини.

Вчителі та система освіти загалом ніколи не зможуть замінити відповідальне батьківство. Учителі в школі для того, щоб навчати, а не для того, щоб виконувати обов'язки тат і мам. Оці «меседжі» постійно вдовбують у голови там, де розуміють: неможливо реформувати школу, не реформувавши суспільство.

«Щоб виростити дитину, потрібне село» – каже відома африканська приказка. «Село» в цьому контексті – це безпечне, здорове соціальне середовище, де дітям надаються всі можливості для реалізації їхніх надій та мрій. Середовище, де голоси дітей сприймаються серйозно і де величезна кількість людей («селяни») – включаючи батьків, сусідів, учителів, спеціалістів та політиків – щиро піклуються про дитину. Оце «село і люди» (здорове соціокультурне середовище) треба створювати навколо кожної міської чи сільської школи.

Будь-яка людина, якщо в неї немає медичних проблем, може стати біологічним батьком чи матір’ю. Але дитина не народжується з інструкцією щодо її вирощування. І, на жаль, далеко не кожному дано інтуїтивно опанувати батьківство як надзвичайно відповідальну соціальну місію. Батьківству треба вчитись. Звісно, не з безглуздих відосиків у TikTok.

А що ж я сам? Колись у Швеції я детально вивчав звичну для них практику роботи «Тато-шкіл», які там організовують для майбутніх батьків ще до народження малюка. Повернувшись, організував команду для створення першої такої «Тато-школи» у Кропивницькому і згодом передав проєкт людині, яка цим щиро перейнялася. Я й сам викладав у такому батьківському університеті й ну дуже ретельно готувався до лекцій про психологію підлітків.

Сьогодні я глибоко переконаний: свідомий батьківський рух може стати конструктивною силою змін. Коли до мене як до директора гімназії колись приходили батьки з фразою: «Ми хочемо віддати дитину до вашої школи», я завжди напівжартома відповідав: «Навіщо мені ваша дитина?! У мене є власних троє. Тож краще залиште її при собі, а школу розглядайте як рівноправного партнера у процесі її особистісного розвитку». Саме цей етап ставав відправною точкою для вибудовування абсолютно нової, здорової філософії освітнього партнерства.