Коли «сюсі-пусіки» об’єднуються з «яжмамусіками» та «ням-нямками»: як сучасна школа плекає вседозволеність і що в цій ситуації робити вчителеві?

Обережно! Текст містить неполіткоректні факти. Читати тим, хто здатний сприймати правду життя, а не лише кабінетні теорії.

Пояснення

Special for для агентодиверсантів змін та особливо обдарованих «яжбабусь» (за сумісництвом — докториць педнаук), які донасаджувалися дитиноугодництво в школах до самого краю.

Я прихильник педагогіки партнерства, і в гімназії, яку я створив, ця педагогіка реально працювала. Тому ймовірність таких випадків, як на Одещині, у нас була близька до нуля.

Ключове в цій ситуації та цьому дописі — вчителювання стає небезпечним. І ця ситуація тому доказ.

Вчинок учителя — це реакція на неможливість іншими способами захистити свою гідність.

Щоб йти до суду, у вчителя повинна бути підтримка школи: доповідні записки, протоколи засідань, накази тощо. Все це велика робота адміністрації, зокрема по вивченню юридичних тонкощів. Знаю, про що кажу, бо мала досвід.

Якщо такої підтримки немає — куди звертатися? В поліцію? Ми ж розуміємо, що вони таким займатися не будуть. От і все.

Що робити далі? Схилити голову проковтнути образу? Як потім йти до цих підлітків? Вони вже будуть повторювати подібне колективно.

Очевидно, що цей вчитель обрав інший варіант.

І зрозуміло одне, давно відоме правило: непокаране зло розростається.

Наталія Потєхіна

У виправній колонії я не працював, але педагогічну діяльність розпочинав ще студентом — у вечірній школі № 6. Зокрема, один робочий день у мене щотижня був у філії на базі школи № 22 у тоді бандитсько-пролетарському селищі Гірничому.

Чому мене, 20-річного, як це не дивно, поважала місцева шпана? Не просто поважала, а й намагалася якось «вислужитися»…

Оці діточки з дуже прихованим потенціалом глибоко зневажають носіїв «сюсі-пусі» педагогіки, які їх відверто бояться. Вони відразу відчувають силу, впевненість у собі та спроможність вчителя на Вчинок.

Вони точно знали, що я їх не боюся. І на всі 100% знали, чим закінчиться будь-яка спроба мене принизити. Та їм і в голову тоді не приходило, що таке в принципі можливо. Бо коли на уроці спробували один одного обзивати звичними словами, була дуже жорстка реакція:

«Ще раз почую з твого поганого рота оце… — буду відмічати кожен твій пропуск, поставлю двійку за рік і атестат ти не отримаєш. А без нього в армії — тільки в стройбат. І ніхто на мене не натисне, щоб я поставив трійку! Це в звичайній школі з вами носилися, щоб якось дотягнути до 8 класу і спекатися, а я не збираюся терпіти. Зрозумів з першого разу? Чи хочеш вийти на індивідуальну співбесіду?!»

І цей альтернативно обдарований учень знав: чим би не закінчилася ця «співбесіда», Система буде на боці вчителя.

На всіх рівнях. Починаючи з його власної сім’ї.

І бачив, що цей вчитель точно не боягуз, другу щоку під удар не підставить і від нього таки можна запросто отримати по мармизі.

Мотивація 2.0 передбачає заохочення і наслідки. Якщо наслідків точно не буде — виникає вседозволеність і бажання влаштовувати «веселе життя» вчителеві. А можна ще й провокацію організувати, якщо вже хочеться втоптати в багно абсолютно беззахисного педагога.

Оскільки ж наслідки повторення «матюччя» на моєму уроці могли бути сумними, ризик нарватися на неприємності значно переважував сумнівне задоволення так поводитися.

Я зрозуміло пояснив, чи вам ще потрібне психологічне обґрунтування провальності політики упослідження вчителя та впровадження НУШівського принципу задоволення («приємно ходити до школи») замість утвердження культури зусиль, особистої відповідальності за власне навчання, відповідального батьківства тощо?

• Невже «сюсі-пусі», «слюні й соплі» та «ням-ням» — це три кити освітніх реХворм?!

Коли наші сюсіпусіки (представники сюсі-пусі педагогіки псевдогуманізму та дитиноугодництва) об’єднуються з яжмамусіками(прибічниками підходів «моя дитина пуп землі, тому нічим дитятка не можна навантажувати, а слід лише строювати максимальний комфорт для нічогонероблення») та ням-нямками(головне смачно нагодувати в школі як закладі громадського харчування, а не освіти), виходить отака НУШня, малята.

• 1 000 000 000 001 РАЗ ПОВТОРЮЮ: становище вчителя є найточнішим діагнозом суспільству!

Якщо ви хочете зрозуміти, що насправді відбувається з нашим хворим суспільством, подивіться на статус шкільного вчителя. Вчителювання — це найзнеціненіша, а тепер і найнебезпечніша професія в Україні.

Зайдіть у батьківські чати і почитайте, з якою зневагою там пишуть про вчителя. Проаналізуйте реакцію можновладців на будь-який інцидент: що б не трапилося, ЗАВЖДИ апріорі винен вчитель. Суспільство і система освіти всіма доступними способами транслюють: ця робота не вартує ламаного гроша.

І діти це відчувають. Тому й сідають (або й нагадити) на голову вчителеві. Отакі випадки — це лише наслідок.

Далі буде...

Не беріть з мене приклад

Уже писав про найнеетичніший вчинок у моїй педагогічній діяльності, який зараз, скоріше за все, коштував би мені кар'єри (не факт, що особисто для мене від цього було б гірше). Утім, саме цей вчинок був тоді найефективнішим і, мабуть, єдино можливим засобом (не)педагогічного впливу.

...Мені 21 рік. Я випускник історичного факультету КДПІ, якого відразу ж поставили організатором позакласної роботи. Звісно, в учнів виникло нормальне бажання випробувати мене на міцність… Так завжди роблять з новенькими.

Урок історії. Один з учнів, Руслан Б..., поводиться явно провокативно. Раз підійшов до нього «пошептати», другий раз пожартував з приводу його дивної поведінки, третій раз попередив, четвертий — спробував налякати записом у щоденнику… Не діє, урок проводити неможливо. Що робити?

Спокійно до нього підійшов, не зупиняючи розповідь, взяв за «шкірку», відкрив ногою двері класу і… викинув його в коридор. Далі урок пройшов у чудовій і невимушеній атмосфері.

На перерві Руслан підійшов до мене, щоб вибачитися. Сказав, що зрозумів, що я крутий чувак, і на наступних уроках він буде «зайчиком». У школі теж усі відразу все зрозуміли, і наступні шість років роботи не було анінайменшої потреби використовувати силові методи впливу.

З моєї ініціативи головою ради дружини замість типового «ботана» відразу ж обрали найавторитетнішого шкільного «розбійника» (він зрештою став вчителем фізкультури в цій школі, а зараз захищає Україну на фронті).

Сюсі-пусі та «слюні й соплі» в школі закінчилися, так і не розпочавшись. А з цим хлопцем після випадку «з викиданням» я подружився, його справжній артистичний талант вдалося використати в «мирних цілях».

А тепер можете мене каменувати...

• Як ви гадаєте, чому у Руслана навіть думки не виникало поскаржитись на мене своїм батькам?

• Що зробили б тоді батьки, якби почули про цю історію? Що вони роблять зараз?

• Чи на користь це нинішнім «русланам»?

Замість висновку

Вчителю, нарешті збагни: те, що ти жертвуєш своїм здоров’ям, нервами та часом із родиною, не виправить зламану систему освіти.

Ти можеш любити своїх учнів, але це не зобов'язує тебе нести переживання про кожну їхню витівку додому. Ти можеш горіти своєю справою, але не повинен дозволяти чужій зухвалості чи зірваним урокам отруювати весь твій день. Ти маєш право віддавати учням найкраще, але не ціною того, що для власної родини в тебе залишаються лише «рештки» себе.

Істина, яку я виніс із багаторічної роботи в школі, проста:

• Завжди знайдеться чергове порушення дисципліни, на яке доведеться реагувати.

• Завжди з'являтиметься вимога заповнити якийсь новий звіт.

• Завжди виникатиме чергова проблема, що вимагатиме непростого спілкування з батьками.

• Завжди додаватимуться все нові й нові обов'язки та очікування.

Але ти у себе — один!

І жодні розпатякування про відданість професії та жертовність «вчителя-серцевіддаваки дітям» не варті того, щоб приносити в жертву своє фізичне, ментальне чи емоційне здоров'я заради потреби довести комусь, що ти «хороший» вчитель.

Ти не несеш відповідальності за відбудову всієї зруйнованої структури й не зобов’язаний латати систему освіти ціною власного благополуччя. Робота на межі повного виснаження та вигорання — це не вихід.

Якщо тобі заважає ефективно вчителювати неадекватна поведінка учнів, не плутай наполегливу працю з наявністю ефективної системи. Ти заслуговуєш на такі кордони, правила та інструменти управління класом, які допоможуть тобі керувати поведінкою учнів, а не дозволять цій поведінці керувати ТОБОЮ.