Нам вкрай необхідно радикально змінити сприйняття вчительської праці громадськістю.
Зокрема, слід каменя на камені не лишити від домінуючого в нашому соціумі переконання, що як тільки вчитель приходить на роботу до школи, він перестає бути особистістю з власним життям і стає «суспільною власністю», доступною для використання в будь-який момент. Його розглядають як пригнобленого, безправного раба, який має бути вдячним за можливість прислужити «отримувачам» освітніх послуг.
Тільки від вчителя чомусь очікується, що він безкоштовно віддасть заради суспільного блага всі свої ресурси, бо велична «місія» із серцевіддавання дітям та можливість «самоактуалізації» слугуватимуть йому найвищою винагородою. Звідси й цинічна пропаганда самопожертви заради «любові до дітей». На жаль, система навчилася дуже вправно використовувати емоційний шантаж.
У жодній іншій професії не вдаються до такої зухвалої маніпуляції почуттям відповідальності (все ж «заради дітей») та навіть не намагаються управляти методом прищеплювання відчуття вічної провини. І чхати наші «яжмамки» хотіли на те, що робота вчителя зараз вимагає жертвувати власним здоров’ям і добробутом власних дітей.
Шкільна освіта ще якось тримається не на раціонально організованій системі забезпечення освітнього процесу чи справедливій оплаті праці, а на безмежній поступливості вчителів, які не вміють казати «ні», протестувати проти гноблення чи вимагати оплати за додаткову роботу.
Ніхто вам не поставить пам’ятник за підірване здоров’я, змарнований час чи відірвані від власних дітей кошти, які ви витратили на потреби школи.
Єдине, з чим ви залишитеся на пенсії (якщо доживете), — це зігнута спина...
Тому, шановні колеги, чим раніше ви зрозумієте цю просту істину, тим краще: ви не в’ючна тварина, призначена для того, щоб нести тягар за інших.
Кожен має нести свою власну маленьку поклажу. Це і є партнерство та взаємна залученість до здійснення освітнього процесу, спільна розбудова справді нової освіти України.
Мені щиро шкода тих вчителів, які працюють до пенсії як безвідмовна та безправна прислуга.
Треба вчитися понад усе поважати себе та свій вільний час. Вчитися не жити за принципом «мені сказали — я зробила», тобто покірно займати підлеглу позицію.
Вчитися без мук сумління рішуче казати «ні» замість того, щоб постійно нарікати на понаднормову роботу й нехтувати своїми сім’ями.
Замість безкінечного ниття, яке вже всім набридло, варто просто встановити розумні межі та давати відсіч будь-якій спробі навантажити нас чимось додатково.
Потрібно максимально розвинути в собі компетентність відстоювати власні інтереси й почати поводитися як справжня інтелектуальна еліта нашого суспільства.
Саме тому так важливі впевненість у собі, почуття власної гідності та вміння відокремлювати професійне життя від особистого.
Доки роль вчителя не буде окреслена чіткими й суворими межами, нас продовжуватимуть експлуатувати до останньої краплі крові — та ще й за мізерну зарплату.
Звісно, для системи компетентність учителя завжди відходить на задній план. Головне для неї — це слухняність.
Тож насамперед ми самі маємо змінитися, щоб змінилося ставлення до нас. Бо до вчителя ставляться так, як він сам дозволяє.
Нам доведеться забути про притаманну нашій професії зайву тактовність. Можливо, тоді вчителі нарешті «заслужать» гідну оплату в очах суспільства...
Подивіться навколо: люди, які надають найпростіші побутові послуги (наприклад, перукарі чи манікюрниці), заробляють за годину в рази більше, ніж вчитель, і часто підвищують розцінки двічі чи тричі на рік — без жодних докорів сумління чи вагань. А вчителі комплексують...
Кілька типових коментарів колег:
• Особисто я почала відстоювати свої межі того дня, коли мій син (тоді йому було десь 6–7 років) запитав: «Мамо, чому чужі діти важливіші за мене?»
• Я ще пам’ятаю чудові часи, коли діти були просто дітьми, батьки — партнерами, а адміністрація школи надавала виключно підтримку... На жаль, уже понад 15 років ситуація невпинно погіршується. Сьогодні ти мусиш бути на побігеньках у кожного, догоджати всім і працювати на 1000% своїх можливостей, мовчати, не висловлювати власної думки й погоджуватися з усіма й усім. До того ж від тебе вимагають досягнень, результатів і призових місць у конкурсах та змаганнях. Треба постійно вчитися, проходити тренінги та курси підвищення кваліфікації — бажано власним коштом…
• Мене глибоко турбує, що ледь не половина нашого педагогічного колективу досі живе з цим ілюзорним «почуттям місії». Саме тому нас і використовують. І на цьому полі бою вчитель, який намагається боротися за свої права та людську гідність, зазвичай залишається сам на сам.
Маніпуляції з дуже добросовісними та супервідповідальними освітянами давно перейшли всі межі пристойності.
Сподіваюсь, нашому учительству нарешті вдасться зрозуміти механізми жорстокої експлуатації й навчитися успішно їм протистояти. Пора здолати віковічний страх перед звичайними паперомараками й некомпетентними бюрократами та перестати вестися на «розводки» чергових грантових «агентів змін».
Бо якщо й далі мовчки котити камінь угору, наче Сізіф, рано чи пізно цей камінь нас і розчавить...
Нам потрібна невидима й вкрай невдячна робота зі зміни цінностей хворого суспільства та потужний антипаразитарний рух в освіті.
Інакше національна катастрофа стане невідворотною.
Освітній експерт:
Громовий Віктор
