Блог :
Громовий Віктор
Сьогодні 17:08
1 0

«Миші плакали, кололися, але продовжували їсти кактус»: про освітні маразми, солов'їв та залізний хребет

У нашій освіті завжди прагнуть ще щось додати до обов’язків директора школи та вчителя.

  • Ще одну пафосну ініціативу на кшталт поголовного харчування гарячими обідами всіх школярів.

  • Ще одну нараду чи «прокачку» (вебінар, хакатон тощо).

  • Ще одну «інновацію» (наприклад, систему оцінювання за ГР).

  • Ще одне безглузде завдання в умовах війни(наприклад, про організацію роботи щодо відвідування екскурсійно-освітніх маршрутів із щоквартальним звітуванням).

  • …

Отакий офіс простих рішень, малята.

Звісно, вони хочуть ж як краще, а виходить як завжди. Бо «благими намірами вистелена дорога до пекла».

"Маємо, що маємо": управлінську неспроможність та неадекватність.

1100aq3s-61d2-580x665.png

  • В умовах прогресуючого управлінського божевілля, роль ефективного директора школи полягає зовсім не в тому, скільки всього він може звалити на себе і змусити виконувати педагогічний колектив. Найсильніший крок, який керівник може зробити сьогодні, — це твердо сказати: «Ми цю дурню точно робити не будемо. Бо це не важливо. А те — взагалі може почекати до мирних часів».

1100aq3e-1b85-940x369.png

  • «Найважливіші рішення — це не те, що ви робите, а те, що ви вирішили НЕ робити».

💡 Стів Джобс

Уже навіть наші начальники відверто глузують із маразматичної системи управління освітою, але… продовжують покірно робити дурну роботу. Миші плакали, кололися, але й далі їли кактус?!

1100aq3g-a568-940x699.pngОдин факт від директора Департаменту освіти і науки Львівської ОДА Олега Паски:

720 (!!!) листів щодня опрацьовує Департамент освіти і науки Львівської ОДА.

Це все, що вам потрібно знати, щоб зрозуміти чому ми в такій дyпі.

Ми створили абсолютно дисфункціональну систему управління освітою, яка тоне у вирі електронно-паперового божевілля. Систему, в якій нещасні всі. Бо хвіст намагається метляти собакою.

Сподіваюся, що наступним етапом в освіті буде вже не просто тихий саботаж чи «голосування ногами» (скільки вже розумних людей накивали п’ятами з цієї безнадійної сфери?!), а відверта й принципова відмова брати участь у маразмотворчості. Коли все більше практиків спокійно казатиме черговим вказівкодавачам: «Я цю дурню робити точно не буду».

Я вже колись описував реальний випадок, про який мені розповів директор однієї сільської школи. Йому якось спустили зверху вказівку: терміново надати інформацію про… кількість соловейків у їхньому селі (якась екологічна служба вирішила в такий спосіб «вивчити ситуацію»).

Запитую його:

— Ну і що — подав?

— Звичайно, — відповідає. — Глянув на стелю, написав «20». Потім подумав, що кругла цифра викличе сумніви й подумають, ніби я не ходив рахувати птахів. Тому закреслив і виправив на «26».

  • Внаслідок такої багаторічної практики збору «інформації» наша освітня статистика тепер може використовуватися хіба що як детектор брехні. Або бути, за влучним висловом одного відомого освітянина, показником того, у кого з керівників вистачило совісті «найбільше збрехати».

Мистецтво «чиновникопосилання», або Чому освіті терміново потрібен залізний хребет 🤬🏫

У жовтні 2018 року Володимир Зеленський запустив відомий флешмоб із хештегом #ідітьусраку. На жаль, освітяни тоді не змогли його підхопити — занадто вони для цього інтелігентні. Але… нам таки доведеться вчитися цього нелегкого мистецтва. Іншого шляху подолання чиновницького самодурства просто не існує.

Колеги з усіх куточків України ледь не щодня надсилають мені зразки дурнуватих вказівок та відвертого маразму. Просять оприлюднити, бо вже несила таке терпіти. Проте самі дати рішучу відсіч бояться. Деякі ніби й не бояться, але вважають, що якось «незручно» відверто послати в дупу тупого чинушу. От язик не повертається, його чомусь у ту саму дупу затягує у найвідповідальніший момент…

Саме тому нам терміново треба організувати дистанційний урок із «чиновникопосилання». Як мотивацію пропоную згадати розповідь видатного дисидента Володимира Буковського — ученого-нейрофізіолога, письменника та одного із засновників дисидентського руху в СРСР, який пройшов через пекло радянських таборів. Він описував реальний випадок із ГУЛАГу:

«У таборі в нас сидів старий учитель із Закарпаття. Дуже інтелігентний, знав п’ять мов, такий ввічливий, чудовий дідок. І раптом “кум” (на табірному жаргоні — оперуповноважений) став його нещадно пресувати. Викликає — і в карцер. Викликає — і в карцер.

А в нас була така негласна міжетнічна табірна рада. Від різних національних груп збиралися нібито попити чайку, а насправді обговорювали внутрішні справи. І ось виникло питання щодо цього бідного українського вчителя: що робити, чому його пресують? Адже він нічого недозволеного не робить, нікого не чіпає, та й не може нікого чіпати.

Я (краще б мовчав) кажу: знаєте, з мого досвіду це означає тільки одне — “кум” його вербує, а інтелігентний наш учитель просто не може послати його на три літери. А “кума” треба послати саме на три літери, він іншої мови не розуміє…

Ну, як відомо, ініціатива карається. Мені кажуть: раз ти так усе прорахував — поясни йому, він якраз із карцеру виходить. Заварив я чаю, дідок вийшов, пішли ми за барак, присіли, і я його три з гаком години вчив, як сказати “йди ти на…”. Причому російський мат — він же цілком у системі Станіславського, його не можна просто вимовити, це треба ніби бачать внутрішнім зором.

А в нього губи не складалися, він не міг вимовити це слово — ну ніяк. П’ять мов знає, а це слово не виходить. Години три я з ним мучився, але таки навчив. Навчив, він усе зрозумів. Наступного дня викликав його “кум”. Учитель пішов у карцер ще на п’ятнадцять діб, але коли вийшов — його більше ніколи не чіпали».

Ця табірна історія неймовірно актуальна й сьогодні.

Мені часто казали колеги: «От вас не люблять начальники, бо ви не вмієте, де треба, змовчати (постійно випендрюєтесь), коли треба — погодитись (а не оне ваше “я цю дурню точно робити не буду”), чи кому треба “занести”...»

Тобто мені наполегливо пропонували опанувати так званий «піпл-плізинг» (від англ. people-pleasing — догоджання людям). Яка ж усе-таки красива англомовна обгортка для банального «дуполиза звичайного»!

«Він поважати себе змусив»!

Я завжди на це відповідав: а мені й не треба, щоб мене любили на роботі!

На роботі потрібно, щоб тебе поважали — цінували твій професіоналізм і навіть подумати не могли, що об тебе можна витерти ноги. А люблять мене в зовсім іншому місці…

На жаль, дуполизальна компетентність досі має потужний запит у нашій системі освіти. Нещодавно Тетяна Ходіневич дуже влучно написала, що найвигідніший працівник для системи — це не геній. І не «зірка». А старанна, сумлінна, невпевнена в собі людина.

Саме та, яка:
— перепитує по десять разів, щоб усе зробити «правильно»;
— панічно боїться підвести й тягне на собі роботу за всіх, навіть коли її про це не просять;
— і ніколи, за жодних обставин не скаже: «Я заслуговую на більше».

Бо така людина працює за пʼятьох, а бере оплату — як за пів людини. І на цьому паразитує вся система: на страху, який сором'язливо називають «відповідальністю»; на вигоранні, яке маскують під «любов до справи»; на заниженій самооцінці, яку керівництво ще й нахвалює: «От молодець, не висовується, зайвого не просить».

Знайомо? Я бачив сотні таких людей у наших школах. І багато хто з них досі не може усвідомити просту річ: системі вигідно, щоб ти сумнівався в собі, а не розвивався. Бо як тільки ти починаєш розуміти свою справжню цінність — ти або піднімаєш ціну, або йдеш геть.

Сучасний освітній ГУЛАГ де в чому копіює радянський. Він тримається на вказівкодавачах та пафосних «агентах змін», які ламають людей через коліно, але тепер під соусом «прогресивних трансформацій» та грантових бюджетів. І вони розуміють лише одну мову — мову твердої відсічі. Поки вчитель чи директор гратиме в «піпл-плізинг», намагаючись бути зручним із дилетантами в чиновницьких кріслах, його завалюватимуть новим і новим маразмом.

Зійти з цього конвеєра експлуатації можна лише в один спосіб — повернути собі професійну гідність і наростити хребет. Згадати, що ви — самодостатні майстри, а не кріпаки на панщині.

  • Тож коли наступного разу черговий чинуша принесе вам безглузду інструкцію чи вимагатиме терміново порахувати соловейків у селі, згадайте Буковського. Подивіться невігласу прямо в очі й спокійно скажіть те, що губи інтелігентного вчителя колись так довго вчилися вимовляти.

    Поважайте себе. Бо якщо свій хребет ви не захистите самі, система з радістю зробить із вас безхребетного «молодця», об якого зручно витирати ноги перед кожним звітом.

1100aq3i-03e3-822x1204.png

  • Ви повинні розвинути в собі здатність бути нелюбимим, щоб звільнитися від полону чужих думок.

Марк Менсон, письменник, блогер, підприємець, автор книги "Витончене мистецтво забивати на все".

Свобода починається в той момент, коли ти перестаєш жити заради схвалення.

Не всім ти повинен подобатися — і це нормально.

Вибирай правду, а не визнання. 🔓І май на увазі: якщо тебе "не люблять" відверті мeрзотники, — це теж визнання.

А як у вас із мистецтвом «чиновникопосилання»? Вдається вмикати внутрішнього Буковського, чи язик досі затягує в «піпл-плізинг»?

1100aq3h-4db1-940x769.png

Точка неповернення: чому крах НУШ починається з розпачу досвідчених управлінців

«За 17 років роботи заступником такого розпачу у мене ще не було. Просто опускаються руки і хочеться тікать від цієї "освіти" куди подалі!»

Анна Пугач

  • Оце найжахливіше. Замість окриленості "маємо, що маємо": вкрай кепське соціальне самопочуття та стійке налаштування — «треба звалювати з цієї безнадійної сфери». ДоНУШились до самого краю. Прірви.

У цих словах пані Анни — величезний біль. 17 років практичної роботи на посаді заступника директора школи — це колосальна праця, тисячі вирішених криз і неймовірна відданість справі.

Якщо навіть у людини з таким загартуванням зараз опускаються руки, це означає лише одне: вона зіткнулася з критичним рівнем перевантаження та несправедливості. Коли тиск стає надмірним, а маразми зашкалюють, почуття розпачу й бажання все кинути є абсолютно природною реакцією.

Ми можемо скільки завгодно створювати «космічні» програми, звітувати про інновації та впроваджувати грантові проєкти «агентів змін», але система приречена на катастрофу, якщо з неї тікають атланти, на яких вона тримається.

Жодні кабінетні концепції не замінять живого вчителя та директора, чий ресурс випалено дотла паперово-електронним божевіллям, бюрократією та ілюзорними шоу-реформами.

Час нарешті почути тих, хто щодня стоїть біля дошки та тримає шкільний фронт, замість того, щоб вимагати від них нових звітів про чергові неадекватні "ініціативи".

Якщо не повернути в освіту повагу до педагога та здоровий глузд, за краєм цієї прірви просто нікому буде вчити.


✖
↑