💥 Пастка мотивації 3.0*: чому вчителям більше не допомагає їхнє «чому»?

Вчителям не потрібне чергове нагадування про те, що варто «пам’ятати своє "чому"».

Більшість із них можуть чітко сказати, чому колись обрали цю професію:

🔹 Заради учня, якому просто необхідно було, щоб у нього хтось повірив.
🔹 Заради тієї миті радості, коли на зміну розгубленості приходить розуміння.
🔹 Заради можливості згуртувати клас, у якому діти відчували б цікавість, впевненість у своїх силах і те, що їх розуміють.

ПОКЛИКАННЯ має значення, але воно не здатне додати годин у добі, яких завжди буде лише 24.

Воно не замінить підтримку, не спростить абсурдні вимоги та не зробить непосильне навантаження посильним.

Коли вчителям важко, це зовсім не означає, що вони втратили пристрасть до своєї справи. Ця пристрасть просто похована під купою всього, що насідає згори.

Замість того, щоб просити вчителів заново шукати мотивацію, можливо, нам слід запитати: що можна змінити, аби для цієї мотивації нарешті з’явився простір для подиху?

Вчителі заслуговують на більше, ніж просто мати шляхетну мету на старті.

Вони заслуговують на професію, у якій можна залишатися, НЕ ВТРАЧАЮЧИ ПРИ ЦЬОМУ СЕБЕ.

Дрю Сміт (Drew Smith)

Вчителі не забули про своє «заради чого»!

Їм просто потрібні такі умови праці, які дозволять це «заради чого» зберегти. Інакше будь-який заклик «пам’ятай про своє "чому"» стає черговою цинічною маніпуляцією. Мета якої — викликати в педагогів почуття провини й змусити їх самотужки, без жодного ресурсу, намагатися зробити неможливе.

Учитель залишається сам на сам із численними проблемами й без жодної підтримки, а величезний обсяг завдань, не пов’язаних із проведенням уроків, робить робоче навантаження нестерпним.

А потім ми дивуємося, що в «сухому залишку» маємо те, що маємо: біль і виснаження внаслідок системної експлуатації вчителів. І замість елементарного співчуття — насмішки над «скигленням» освітян…

Пастка «покликання»: чому вчителів прирекли почуватися невдахами

Вчителі, не дозволяйте контролювати вас за допомогою гри в провину! Не ведіться на ці маніпуляції, мета яких — переконати вас: «Я працюю недостатньо добре, бо нічого не встигаю». Вони чудово знають, як грати на вашому щирому прагненні виконувати свою роботу на найвищому рівні.

Віддавайте професії найкраще, що можете, але виключно в межах розумного і в робочий час. Закінчилися уроки — відкладайте все, закривайте ноутбук і просто живіть нормальним життям поза школою. Інакше від стресу та надмірного навантаження постраждає не лише якість вашого життя й життя вашої родини, а сама система просто вкоротить вам віку.

• А воно того варте!?

Ця система не просто зламана, вона від самого початку побудована на абсурдних, недосяжних очікуваннях. Для того, щоб у ній могли втриматися віддані своїй справі, висококласні вчителі, життєво необхідне підтримувальне робоче середовище з адекватними вимогами.

Чим більше ми дозволяємо їм вилазити собі на голову та експлуатувати наш ентузіазм, тим більше завдань вони навалюватимуть на наші плечі. Рано чи пізно ми просто зламаємося.

• Дбайте про себе — це можете зробити тільки ви самі.

Учителів буквально прирекли на те, щоб вони постійно почувалися невдахами. Нас змушують вічно згинатися під тягарем завдань, які фізично неможливо виконати в межах відведеного робочого часу. Насправді від нас очікують, що ми робитимемо все це після уроків: на вихідних, під час особистого часу, забираючи години у власних родин. І, звісно ж, без жодної оплати за цей понаднормовий час.

А чи буває ця робота взагалі колись «виконана»?

НІКОЛИ.

Додайте до цього списку чергування на спортивних змаганнях, нагляд за шкільними дискотеками, а в деяких закладах від вас ще й вимагають проводити додаткові заняття чи консультації до або після уроків. І знову — безкоштовно.

По суті, це ще одна повноцінна робота на повну ставку, яка взагалі не враховує той час, який ми безпосередньо проводимо з учнями в класі — тобто ту єдину частину дня, яка нам офіційно оплачується!

Жодні технології не виправлять систему, яка примножує клітинки в таблиці, але знецінює людей, які змушені їх заповнювати.

*Мотивація 3.0 — це внутрішня мотивація людини, коли нею рухає особистий драйв.

Цей тип мотивації тримається на трьох китах:

• Автономія — можливість ухвалювати рішення самостійно, а не бути гвинтиком у чужому алгоритмі.

• Майстерність — прагнення ставати кращим у своїй справі, долаючи реальні (а не вигадані чиновниками) виклики.

• Мета — розуміння того, що твоя робота має глибокий сенс і змінює чиєсь життя на краще.

Коли система починає плодити порожні звіти, вона вбиває автономію, знецінює майстерність і стирає мету.

Про це пише американський дослідник і письменник Деніел Пінк у своїй відомій книзі «Драйв. Дивовижна правда про те, що нас мотивує».

Замість післямови, процитую колегу Оксана Антощак: мене останніми днями особливо вражає... те, що відбувається всередині нашого освітнього середовища, де поряд із величезною кількістю нормальних, адекватних, вдячних людей обов’язково знаходиться той, кому конче потрібно знайти в роботі вчителя злочин століття: не так сказав, не так подивився, не так провів урок, не так організував харчування, не так написав повідомлення, не так пояснив, не так усміхнувся, а якщо вже зовсім нічого не знайшлося — значить, напевно, недостатньо добре подумав, бо як же ж школа може просто працювати, коли є люди, які щодня готові доводити, що вона працює неправильно.

• Мене дуже цікавить, скільки ще має витримати сучасний учитель, щоб нарешті всі ці безкінечні контролери чужої роботи зрозуміли одну річ: учитель теж людина, яка вночі чує сирени, читає новини, хвилюється за своїх рідних, приходить зранку на роботу, бере на себе відповідальність за дітей, проводить уроки в умовах, які ніхто з тих, хто так легко роздає поради в соціальних мережах, особисто не перевіряв, а потім ще має знайти в собі сили спокійно вислухати, що, виявляється, все це він робить недостатньо правильно.

Мені "подобається" сучасна мода на дистанційне керування школою, коли людина, яка не була в закладі, не бачила укриття, не була під час тривоги, не організовувала евакуацію, не відповідала за дітей, не бачила, що відбувається в конкретний момент, зате має телефон і дуже переконливу думку, за кілька хвилин встановлює істину, виносить вирок адміністрації, визначає, що саме мав робити вчитель, і, звичайно ж, неодмінно повідомляє всім навколо, що школа знову щось зробила не так; ну а як же без цього, бо раптом працівники школи самі не здогадалися, як їм працювати, адже для цього й існують люди, які мають одну дуже важливу перевагу — вони ні за що не відповідають.

• Я не розумію, звідки взялося це переконання, що вчитель під час війни повинен бути якоюсь особливою істотою, яка не втомлюється, не боїться, не хворіє, не має особистих проблем, не має права на помилку, не має права сказати, що йому важко, але при цьому зобов’язана щодня бути поруч із дітьми, проводити уроки, виконувати всі накази та розпорядження, забезпечувати безпеку, контролювати навчання, комунікувати з батьками, заповнювати документи, відповідати на повідомлення, пояснювати кожне своє рішення і ще бажано робити все це з тією самою щирою посмішкою, щоб ніхто випадково не подумав, що педагогові теж буває страшно.

Поки наші військові реально захищають країну від зовнішнього ворога, поки хлопці та дівчата на фронті роблять те, завдяки чому ми взагалі можемо відчиняти вранці двері школи, у тилу знаходяться люди, які чомусь вважають абсолютно нормальним щодня бити по своїх же — не зброєю, звичайно, а словами, наклепами, безпідставними звинуваченнями, перекручуванням ситуацій і постійним бажанням принизити чужу працю, виникає дуже просте запитання: невже справді настільки важко хоча б іноді не шукати, до чого причепитися, а просто сказати вчителю «дякую», бо він дев’ятий робочий день поспіль прийшов до школи, хоча ці дев’ять днів для багатьох із нас починалися далеко не з кави та приємного ранкового настрою.

Я не закликаю любити все, що робить школа, я не вважаю, що адміністрація чи вчителі ніколи не помиляються, і взагалі дорослі люди мають право ставити запитання, висловлювати зауваження і вимагати дотримання законодавства, але між конструктивним запитанням і бажанням систематично принизити людину, яка працює, є величезна різниця, і якщо комусь здається, що постійне написання скарг, публічне обговорення вчителів, перекручування фактів та вигадування того, чого не було, робить освітній процес кращим, то маю розчарувати — не робить, воно просто поступово вбиває в людях бажання працювати.

• І, мабуть, одного дня ми всі дуже здивуємося, коли в школі стане менше вчителів, коли ті, хто роками терпів це безкінечне «ви повинні», просто скажуть: «Досить», і підуть туди, де їхню працю хоча б не сприйматимуть як безкоштовну послугу з цілодобовою гарантією безпомилковості, а тоді, можливо, нарешті виникне запізніле запитання: а де ж учителі, чому ніхто не хоче йти в школу, чому нікому працювати, чому немає кому навчати наших дітей, і тоді дуже хотілося б почути чесну відповідь від тих, хто сьогодні так старанно допомагає педагогам «покращувати» умови роботи.

Зовнішній ворог хоча б не приховує своїх намірів, ми прекрасно знаємо, хто він і чого він хоче, а от коли людина з освітнього середовища, яка щодня знаходиться поруч із нами, замість підтримки шукає можливість принизити, замість конструктиву поширює наклеп, замість запитати — одразу звинувачує, замість допомогти — стоїть осторонь і голосно пояснює, як усі повинні були зробити, то це вже не про турботу про дітей, не про якість освіти і навіть не про принциповість, це просто про бажання підняти власну значущість за рахунок чужої праці.

Тому я дуже хочу, щоб після цих дев’яти важких робочих днів кожен, хто має звичку оцінювати роботу школи з позиції великого експерта, хоча жодного дня не відповідав за неї, хоча б на хвилину зупинився і подумав, скільки людей щодня тримають цю школу на своїх плечах, скільки разів вони за ці дев’ять днів спускалися в укриття, скільки разів переривали уроки, скільки разів заспокоювали дітей, скільки разів вирішували проблеми, про які ніхто навіть не знає, і скільки разів вони могли сказати «я більше не хочу», але все одно наступного ранку прийшли на роботу.

Знаєте, чого їм сьогодні найбільше хочеться почути?

Не чергову лекцію про те, як вони повинні працювати.

Не черговий допис із фантазіями про те, що відбувається в школі.

Не чергове звинувачення людини, яка в цей момент реально працює.

Їм хочеться почути просте людське «дякую».

А всім тим, хто вважає, що дев’ять робочих днів — це чудовий привід ще раз пояснити вчителям, як вони мають жити, працювати, навчати, говорити, рухатися і, мабуть, навіть дихати, я щиро бажаю одного: колись спробувати просто прийти до школи і зробити хоча б частину того, що сьогодні так легко критикується з дивана.

Можливо, після цього кількість геніальних експертів зменшиться, а поваги стане трохи більше.

Школа зараз тримається не на красивих словах і не на дописах тих, хто дуже добре знає, як треба, а на людях, які попри все приходять і працюють.

І саме за це я сьогодні хочу сказати нашим учителям велике людське «дякую».

За те, що ви є.

За те, що ви тримаєтеся.

За те, що ви не пішли.

І за те, що навіть після всього цього завтра знову прийдете до школи.