Реакція на помилку: чи здатна система освіти до самокорекції?

На всіх цих Серпневих не бачив ніяких ознак роботи над помилками з тим, щоб розпочати самокорекцію. На жаль...

Є базовий постулат теорії систем (Systems Theory): систему характеризує не помилка, а реакція на неї. Тобто ефективна система завжди має здатність до самокорекції.

Це стосується і кожної окремої людини:
«Нас визначає не помилка, а те, як ми на неї реагуємо» (It’s not the error that defines us, but how we respond to it).

• «Життя на 10% складається з того, що з тобою трапляється, і на 90% з того, як ти на це реагуєш».
Чарльз Свіндолл (Charles R. Swindoll)

Це також фундаментальне правило кризового менеджменту: помилки — невід’ємна частина будь-якого процесу. Важлива лише адекватність та швидкість реакції на них.

Увага, запитання: як наша система освіти відреагувала на численні помилки, пов’язані з так званою реформою НУШ — починаючи від «принципу задоволення» в основі популістських кроків і закінчуючи недолугим оцінюванням за групами результатів (ГР)?
Чи настане нарешті закономірний етап здійснення будь-яких реформ — етап корекції, коли проводиться реальна робота над помилками?

Чому досі не почався етап роботи над помилками?

Проблема в тому, що досі у нас не відбулась робота над жахливими помилками, які були допущені в процесі "НУШ-будівництва".

Багато разів нечисленні «огульні критикани» вказували на ці помилки. Але… Як кажуть, нуль реакції.

Наприклад, моє інтерв'ю на тему "7 помилок НУШ - нової української школи" не мало аж ніякого управлінського реагування https://www.youtube.com/watch?v=-oo7CjNjaHg

Люди, які застерігали від очевидної дурні і пропонували альтернативні варіанти, теж досі не реабілітовані.

Звісно, за кожним катастрофічним рішенням є конкретні "агенти змін", які його лобіювали. І є вигодоотримувачі (англ. stakeholder)! Чи мова йде про тотальну гімнаїзацію всіх неповних середніх шкіл чи про сертифікатоманію або "осередкоманію" з дурнуватими наліпочками у НУШ-класах...

Вони ніколи не помиляються

Ви знаєте людину, яка ніколи не помилялася… ні в чому?

Я – знаю! Це наші топ-НУШики.

Культура сумніву? Робота над помилками?! Пошук раціонального зерна в "опусах" опонентів? Врахування думки батьків та інтересів учнів?

Ні, не чули вони про таку опцію.

Зараз ще нареформують з "єдино правильною думкою" ці грантивісти старшу школу.

Дорефомуватись уже до самого краю, але власні заробітки на "реформах" понад усе?!

Незалежно від того, наскільки катастрофічними є результати їхньої «творчої діяльності», на їхню думку, усе те, що вони казали і кажуть, не може бути неправильним.

Найбільший коефіцієнт корисної дії має робота над помилками.

Борис Ревчун

Будь-яка реформа повинна мати етап корекції, коли відбувається активна «робота над помилками». На жаль, зараз немає ані найменших ознак того, що це відбувається в освітній сфері. Навіть щодо абсолютно очевидних провальних речей, зокрема, породженої законодавчо встановленою нормою годин на професійний розвиток сертифікатоманії чи профанації гімназійної освіти.

Не можна вічно залишатися фальшивими

У мене є одна надія на те, що шоу-реформи нарешті завершаться і ми таки візьмемось за здійснення майже неможливого: повернення освіти в Україну.

Ні, я не сподіваюсь на те, що в імітаторів нарешті заговорить совість(вони відчують відповідальність за долю країни, їм уже буде досить того, що «заробили» на реформах тощо).

Така зміна відбудеться лише тоді, коли вдавати стане занадто дорого та ризиковано(бо рядові вимушені учасники шоу можуть закидати гнилими помідорами).

Настане момент, коли вартість вистави нарешті переважить виторг від проданих квитків та задоволення від оплесків фуршетних освітян.

Справжні зміни почнуться в ту мить, коли наші рехворматори усвідомлять, що ціна того, щоб залишатися фальшивим, вища за роботу над тим, щоб стати справжніми.

Коли носіння маски стане важчим за визнання невтішних реалій для маскування яких вона була створена.

Коли підтримка вже всім набридлої вистави вимагатиме витрачання більше енергії, ніж радикальна зміна сценарію.

Тоді їм нарешті доведеться обирати те, що реально працює, а не те, що можна красиво подати грантодавцям.

Але поки що гранти дають і підтримка ілюзії все ще здається їм кращим варіантом, ніж визнання правди та робота над помилками. Скотт Бонд якось написав, що треба вчасно зрозуміти, коли «у вашій кар'єрі настає момент, коли вдавання, що все гаразд, стає вашою повноцінною роботою».

Рано чи пізно за ілюзію доведеться розплачуватись.

На жаль, усім нам це вартує втрачених можливостях.

А їм зрештою втраченої довіри та репутації.

Звісно, їхні піарники знайдуть простий спосіб пояснення провалу освітніх реформ: вчителі не захотіли змінюватись! Але щось мені підказує, що це вже не спрацює.

Зрештою вони теж платять за це щастям. Ну не можуть бути щасливими люди, які придумали оцінювання за групами результатів у ситуації, коли їх ненавидить уся країна.

Так, вони - освітянський бомонд! В очах пересічних освітян, вони багаті та щасливі, але ми ж не знаємо, що вони насправді відчувають в глибині душі. Адже їм довелось пожертвувати тією версією себе, яка могла б приносити користь людям.

Тільки не кажіть мені, що я безнадійний ідеаліст. Сам це знаю.