ЗИМОВІ ПРИГОДИ ДІВЧИНКИ ОЛЕНКИ
(частина друга, фінальна)
Відколи в Оленки з»явилися лижі, дівчинку годі було втримати вдома. Мабуть, у кожному населеному пункті є такі місця, де люблять збиратися діти. У селі, де мешкала Оленка, таке місце було через дорогу від її хати. Туди дітей, мов магнітом, тягнуло і влітку, і взимку. На одній території було п»ять невеликих водоймищ, над якими росли плакучі верби. Влітку тут було дуже гарно: багато зелені, польових квітів. Були тут і велетенські дерева, і чагарники, тож діти мали де заховатися, коли грали в піжмурки. Поряд – колгоспний сад з різноманітними фруктовими деревами, а також велика площа ягідних культур. Одним словом – рай для дітей. Правда, був тут один агроном, який ганяв дітлахів, але ж хіба їх впильнуєш, коли сад великий? До того ж, агроном жив у місті, то після шостої години вечора його уже не було. А сторож, дядько Василь, був добрим. «Не галасуйте, коли сидите на черешні, і не кидайтеся нестиглими яблуками», -- повчав дітей старий.
Старожили розповідали, що колись у їхньому селі була цегольня. Від того давнього виробництва і залишилися ці ями з водою. Тому місцину цю так і називали «ями».
Взимку водойми замерзали і ставали чудовою ковзанкою для дітлахів. От ще б ковзани мати! Але їх ніхто не мав, навіть Тетянка, дочка голови колгоспу. Мабуть, батьки не купували їх дівчинці тому, що не хотіли, щоб вона була білою вороною серед інших дітей. А, може, тому, що Тетянка часто хворіла і мама не дозволяла їй бігати разом з дітьми. Головиха була щирою жінкою, вона запрошувала сусідських дітей до себе додому, пригощала їх. Коли кликала доню обідати, а біля неї були інші діти, то забирала їх до хати й усіх годувала. В селі ходили чутки, що Неля Михайлівна походить з родини священника, але ніхто ніколи не бачив, щоб до них приїжджав хтось з родичів. А ще всі знали, що Тетянку вони взяли з дитбудинку, але Оленка жодного разу не чула, щоб хтось з дітей щось говорив на цю тему. Дітям було байдуже, звідки їхня подруга. Вона є – то й добре.
Після Миколая різко спали морози, і ближче до Нового року почалась відлига. Батьки не дозволяли в ці дні ходити на ковзанку, але діти «одним вухом слухали, а іншим випускали». Дорослі цілими днями були на роботі, то ж дітлахи мали волю. Коли батьки повертались додому, то всі уже чемно сиділи в хаті і нібито вчили уроки. Виказували їх засніжені валянки, що стояли у сінях і мокрі рукавиці.
Не встигла Оленка перевдягнутися після школи, як у вікно постукала сусідська дівчинка: «Виходь!» На ямах, крім ковзанки, була чудова гірка, з якої діти спускалися на лижах і санчатах. На гірку Оленці дозволялося ходити. Незважаючи на заборону, на ковзанці був рух, наче в мурашнику. Усі чомусь зібралися на одній водоймі: стрибають, товчуть ногами і санчатами, намагаються проламати лід. Їм байдуже, що він уже в кількох місцях тріснув, уже просочується вода. Дітлахи продовжують перевіряти його на міцність.
Спустившись кілька разів з гірки, Оленка подумала: «Ще разочок з»їду і піду додому робити уроки.» Раптом побачила біля самого берега чотирирічного сусідського хлопчика Володьку. «О, він теж тут! Заберу його , бо ще провалиться під лід»,-- подумала дівчинка. Мама дитини працює на фермі дояркою, тож змушена хлопчика залишати самого. Інколи приводить його до сусідів, але там своїх четверо, і доглядає їх старенька бабуся, поки батьки в колгоспі. У Володьки є старший брат, він навчається в сусідньому селі у школі механізаторів. Хлопцю уже сімнадцять років, і на другий рік він піде до війська. Гарний юнак, працьовитий: в домі за господаря, і Катерина, мати хлопця, вже відтепер гризеться, як дасть собі раду без старшого сина. Все ж таки чоловік в домі!
Катерина не місцева, вона оселилася в селі з дворічним білявеньким хлопчиком одразу після війни. Ніхто не питав, де чоловік, бо таких жінок в той час було багато. Та в односельчан на рахунок цього була своя версія і не безпідставна: хлопчика звали Фредик, що було зменшене від імені Фред. Секретар сільради в метриці записала Федір, проте мама і надалі кликала сина Фредик. До нього дотепер так звертаються друзі і знайомі. Звикли до цього імені з дитинства, воно йому навіть пасує.
Довго Катерина була сама. Жінка гарна, видна, роботяща. Та бажаючих брати жінку з дитиною, коли повно молодих дівчат, не було. Тим більше, що й чоловіків в селі зосталось зовсім мало.
Якось в їхній колгосп прибула бригада сезонників зі своєю технікою в якості шефської допомоги. Водіїв розселили по хатах, не оминули і хату Катерини. Здавалось жінці, що і на її вулицю прийшло свято. Але сезон закінчився, полуторка востаннє посигналила під вікнами Катерини. А через півроку на світ Божий з»явився гарний, здоровий хлопчик, якого нарекли Володимиром. Дитина, нівроку, росла, як на дріжджах. Завжди веселий, життєрадісний, рожевощокий хлопчик був любимчиком усіх сусідів. Одного разу приїжджав батько дитини: хтось з односельців випадково побачив його в місті і розповів про новину. Чоловік пропонував Катерині зійтися, але були певні проблеми: виявилось, що у нього є жінка і десятирічна дитина, про що він раніше не розповідав. Катерина йому відмовила.
На ковзанці малий Володька бачить, що роблять старші хлопці, то й сам повторює те ж: тупотить маленькими кірзовими чоботятами по потрісканому льоду. Вже водичка почала хлюпати, а хлопчик тішиться, то ще й дужче товче. Тут Володька раптово провалюється, хапається ручкою за гілку плакучої верби. Гілка опускається нижче, лід навколо ще більше тріскається і дитина вже майже по пояс у воді. Оленка швиденько почала спускатися вниз, гукаючи про допомогу. Діти, побачивши страшну картину, розбігалися, хто куди. Поки дівчинка дісталася до потопаючого хлопчика, біля нього вже був Ілько Красінський. Хлопець однією рукою міцно тримався вербового гілля, а іншою намагався витягнути Володьку. Та сил йому бракувало, бо сам ще дитина. Крім того, він стояв на похилому березі над ополонкою, то ж весь час ковзався і зсувався вниз, ризикуючи провалитися поряд з хлопчиком. Ставати на лід було небезпечно. Підійшовши ближче, Оленка не розгубилася: міцно упершись до верби, дівчинка тримала Їлька за куртку, ту саму, чорну із салатовими вставками. Разом їм швидко вдалося витягнути хлопчика з води. Ілько загорнув переляканого малюка у свою ж таки куртку, і разом з Оленкою потягнули малого санчатами додому. Через декілька хвилин вони вже були біля хвіртки Володькіної хати. За щасливим збігом обставин, в цей самий час повернувся із занять Фредик. На плиті у них постійно була гаряча вода, бо запарювали січку худобі. Старший брат в цебрик з водою насипав гірчичного порошку і посадив туди малого. Коли перелякана і заплакана мама вбігла в хату, бо їй повідомили, що Володька втопився, то побачила усміхненого синочка, що мало не по вуха сидів у цебрику і попивав чай з малиною. Біля нього стояв Фредик, і гладив малого по голівці.
Наступного дня директор школи дав вказівку на великій перерві зібрати усі класи на позачергову лінійку. Він похвалив Ілька та Оленку за те, що врятували хлопчика. Усі присутні плескали в долоні і гукали: «Молодці!» Тітка Катерина теж дякувала і плакала. Коли виходили з спотзалу, де проходила лінійка, до Оленки, що саме стояла зі своєю мамою, підійшла мама Ілька, Славка Красінська. Вона тримала в руках згорток, і, ніяковіючи, мовила, звертаючись до Оленки: «Ілько розповів мені, якби не ти – він сам не впорався б. Коли я була в Америці, родичі передали для моєї Галинки платтячко. Воно ще дуже велике на неї, а на тебе буде в пору. Це тобі подарунок до Нового року.» Оленка зраділа, вже хотіла брати пакунок, але глянула на маму. Мама усміхнулась і схвально кивнула головою.
Вдома дівчинка довго не відходила від дзеркала, любуючись подарунком. Такого гарного плаття вона ще в житті не бачила: блідо- рожевого кольору, рукав «ліхтарик», спідничка пишно зібрана, а поясок зав»язаний на великий бант. «Оленко, ти у нас-- справжня принцеса!-- захоплено вигукнув батько, побачивши донечку. На новорічному ранку будеш найкрасивішою дівчинкою.»
-- Будеш Сніжинкою,-- сказала мама, і витягнула із шафи заздалегідь куплену марлю.—Всі дівчатка в класі будуть Сніжинками.» Побачивши, як скривилася Оленка, батько звернувся до неї: «Підеш зі мною на новорічний ранок для дошкільнят, який буде завтра у червоному кутку. Ми із Снігурочкою ставимо невеличку сценку, де чарівна Фея своєю паличкою визволяє Новий рік, якого не пускає на свято злий Чаклун. Там буквально пару слів, -- тато витягнув з папки клаптик паперу і простягнув Оленці. – Дівчина, що мала були Феєю, сьогодні захворіла.»
Цілий вечір мама з Оленкою майстрували костюм Сніжинки. Спочатку добре підкрохмалили марлю. Потім мама пошила з неї просте платтячко, в якому була пишна, наче в балерини, спідничка. Згодом взялися до корони. Тут було все дуже просто, але цікаво: з картону вирізалася корона довільної форми, змащувалася клеєм, посипалася склом з іграшок, які розбилися під час збирання чи розбирання ялинки. Часто на картон спочатку приклеювали вату, а потім вже на неї приклеювали бите скло. Костюм Сніжинки видався на славу.
Засинаючи, Оленка подумала: "Якби я насправді була чарівною Феєю, то зробила б так, щоб усі дівчатка були принцесами, а хлопчики-- принцами." І уявила собі, як вони з Ільком танцюють біля ялинки якийсь дивний казковий танець. У великій залі звучить чарівна музика. І під неї у залу забігають Сніжинки, Оленчині однокласниці, а ще хлопчики в костюмах Зайчиків, Ведмедиків та інших звірят. Усім їм Дід Мороз, Оленчин тато, роздає подарунки. Кожному по великому мішку, такому, як був у Святого Миколая, коли той приходив до Оленки додому. Але дівчинка уже спала і це був лише сон...
До Нового року залишалось два дні...
Автор Ірина Глюз
2020 р.
