ЗИМОВІ ПРИГОДИ ДІВЧИНКИ ОЛЕНКИ
(Оповідання складається з двох частин)
частина перша
Одного чудового грудневого дня у молодій родині сільських вчителів народилася донечка. Часи були такі, що за хрещення дитини можна було не лише позбутися роботи, а й отримати «вовчий квиток» на подальше працевлаштування. Але подружжя було віруючими людьми і вирішили все ж таємно похрестити дитину. Домовились зі священником з сусіднього села, бо у їхньому церкви не було. За кумів узяли близьких людей: рідна сестра матері новонародженої, ще зовсім молоденька дівчина та її хлопець-однокурсник, який проживав у місті. Все було дуже ризиковано: їх одразу відчислили б з навчального закладу, щойно їхній вчинок став би відомий керівництву ВИШу.
Хрещення священник призначив на сьому годину вечора. У грудні в цей час уже темно, а, отже, більша гарантія, що ніхто не побачить.
Початок зими видався не дуже сніжним, але морозним. Добре укутавши дитину в теплу ковдру і перев»язавши рожевою стрічкою, дорогоцінний згорток помістили на великі дитячі сани з бильцями і подалися в дорогу. Сани змайстрував прапрадід маленької і вони вИвозили не одне покоління дітлахів. Про те, щоб поїхати машиною – навіть не було мови. По-перше, машина була лише у голови колгоспу і то державна, по-друге – свідки були зайвими.
Вийшовши за село, молоді люди вирішили скоротити шлях і подалися навпростець через поле. Правда, там була польова дорога, якою восени возили врожай. Але ж зараз усе замело, і дороги не було видно. Під снігом, кудою йшли, була посіяна озима пшениця, тому поле було рівним.
На свіжому повітрі дитя весь час спало. Спочатку майбутні хресні заглядали на дитину: чи не плаче, чи є у ковдрі шпаринка, щоб було чим дихати. Переконавшись, що з дитиною все гаразд, трохи розслабились. Дорогою бешкетували, сміялися і жартували. До того ж вони були закоханою парою, то ж за дитину і зовсім забули. Десь на півдорозі таки згадали і жахнулися: дитини в санях не було. Добре, що не падав сніг і не було заметілі. То ж пішли по сліду. Зі страху не відразу й знайшли білий згорток на білому снігу. Але, дякувати Богові, все закінчилось щасливо.
Пригоду цю хресні довго тримали в таємниці, боялися осуду. Призналися згодом, коли Оленка, а саме таке ім»я дали дитині при хрещенні, йшла в перший клас.
До школи дівчинка пішла, коли їй ще не було семи років. В той період не брали дитину до школи, якщо на перше вересня їй не виповнилося сім років. Навіть, якщо бракувало кількох днів. Оленка груднева, то теж не мала йти, але якось вдалося вмовити директора школи, щоб узяли. Пішов на поступки, бо дівчинка програму першого класу знала на відмінно. Мама, вчителька початкових класів, часто брала дитину з собою до школи.
Оленка дуже хоче лижі. Тато обіцяв їй , що купить на день народження. «Будеш чемна – куплю»--сказав. Та вона чемна, тато знає. А сказав просто так, для годиться. Вже в декого з її друзів є лижі, не у всіх. Ось Ілько, роком старший, ще з минулого року хизується, які викрутаси вміє робити, спускаючись з гірки. В Ілька не тільки лижі, у нього ще й куртка дуже гарна: чорна з салатовими вставками. Коли хлопчик катається на лижах -- його здалеку видно. А ще у нього є ручка на чотири кольори, і її не потрібно чорнилом заправляти. Диво з див! Пишеш, пишеш, а вона не списується. В Ілька є сестричка молодша, Галинка. У неї чобітки—наче в царівни з казки: червоні, м»якенькі, а всередині – білий кожушок. У їхньої мами, Славки Красінської, безліч шелянових хусток з тороками. Таких в селі ніхто не має. А ще – недавно пошила собі пальто, що навіть жінка голови колгоспу такого не має: чорне, тканина з дрібненькими кучерями, немов у молодого баранчика. А в Оленки і у інших дівчаток – валянки, якщо мороз. А на відлигу – кирзові чобітки, або валянки з калошами. Але Оленка цим не переймається: їй і так добре. «Головне, щоб не холодно і щоб ноги не змокли»,--каже мама.
Усі в селі знають, навіть діти, що в Красінських є рідня в Америці. Декілька разів заморські родичі, які живуть в країні загниваючого капіталізму, пересилали в країну процвітаючого соціалізму, де «все найкраще – дітям» посилки. Американці платили дуже великі гроші при оформленні посилки, щоб тут, при одержанні, родичі не платили. Це була велика сенсація, коли Красінській вдалося отримати дозвіл на поїздку до Америки. Коли через півроку жінка повернулася з-за океану – її не впізнали рідні діти, не те, що односельці. Модна стрижка, манікюр і те, що вбило всіх наповал: Красінська приїхала в штанах! В селі такого дива ще не бачили, і кожен висловлював свою думку. Чоловіки дивувалися, були такі, що сміялися. Жінки казали, що здуріла, а декому подобалось, казали: «Молодчина!»
Відразу на другий день після повернення з-за океану Славку Красінську викликали в район в якусь інстанцію. В кабінеті було двоє. Один представився редактором районної газети. Прочитав жінці статтю, буцімто нею написану, сказав, щоб вона підписалася, що ознайомлена. В статті йшлося про те, як в Америці бідують прості люди: голодують, процвітає жебрацтво і так далі. Зате буржуазія жирує і експлуатує пролетаріат і трудове селянство. Красінська сказала, що не буде підписувати, бо це все – брехня. ЇЇ родичі -- прості робітники і селяни. Вийшовши на пенсію, мають час і можливість подорожувати світом. Ті, що працюють, допомагають біднішим родичам, які мешкають за кордоном. Після відмови підписати, в розмову втрутився господар кабінету, і пригрозив жінці, що вона буде позбавлена пенсії по втраті годувальника, яку одержує після загибелі чоловіка-шахтаря. Крім того, може забути за посилки з-за кордону. І жінка підписала. А що було робити?
Отож, Оленка дуже чекає свого дня народження. А ще вона чекає Святого Миколая, свято якого через тиждень після уродин.
Якось Оленчин тато поїхав до міста. Мама через вікно побачила, що він уже на підході до хати, і не з пустими руками, а з лижами! Швиденько, щоб не бачила Оленка, вийшла в сіни. «Я сховаю до комори, щоб до Миколая мала не побачила»,-- сказала. «Ні,-- відповів батько, --дитина ще з минулого року просить у мене лижі.» Жінка здивовано глянула на чоловіка: «То ж ти й купив!» «Я то купив, а принесе Миколай --усміхнувся чоловік.—Оленка скаже: «Бачиш, тату, який ти: обіцяв-обіцяв, а не купив, а Миколай—приніс.» --Я не хочу в очах дитини бути гіршим за Миколая. Оленка має знати, що тато вміє дотримуватися свого слова.» На тому і погодились. Вирішили, що лижі будуть до дня народження, а під подушку покладуть альбом для малювання, олівці, пластилін і цукерки.
"Я не буду сьогодні спати,--сказала Оленка батькам ввечері вісімнадцятого грудня. – Мушу, нарешті, побачити Миколая!» Тато з мамою лишень переглянулись. Хто-хто, а вони добре знали, що сьогодні до них прийде «справжній» Миколай. Батько Оленки щороку у ролі Діда Мороза і в школі, і в червоному кутку колгоспу вітає малечу з Новим роком. Тож сьогодні приніс костюм додому. Мама трохи його прикрасила: пришила комір з овечого хутра, ним же обшила шапку, з фольги від пакувань грузинського чаю повирізувала сніжинки. Довгу тичку від квасолі обмотала різнокольоровим папером і «дощиком» від ялинки.
Оленка саме домальовувала сніговика, як у сінях щось задзеленчало. А потім почувся стукіт, але не в двері, а по підлозі. Мама з радісною усмішкою метнулась до дверей. В сінях стояв Святий Миколай! Дівчинка аж рота відкрила від здивування. Такий великий, з білою бородою і довгими вусами. В одній руці він тримав довгу палицю, а в іншій – величезний червоний мішок з подарунками.
-- Чи є у цій хаті нечемні дітки, бо є у мене для них різочка,– приємним басом спитав Миколай.
-- Ні-ні,--відповіла Оленчина мама. – Наша дівчинка дуже чемна: гарно вчиться, складає на місце іграшки і книжки, допомагає мені ліпити вареники, влітку скубає травичку для кролів, поливає квіти.
Святий Миколай витягнув з кишені газету, поправив окуляри і почав читати різні настанови і побажання для чемних дітей. Потім дістав з мішка подарунок і вручив Оленці. Побажавши здоров»я і щасливого Нового року, Святий Миколай рушив далі. Мама пішла проводжати гостя. Дівчинка, попри легкий шок, була неабияк щаслива: не кожному вдається побачити Святого Миколая. Вона нікому про це не розповідатиме: в такому ранньому віці дитина вже знала, що потрібно тримати в таємниці те, що діється і говориться вдома. Так її вчили батьки.
Трохи оговтавшись, Оленка побачила, що Миколай забув газету, з якої читав. Дівчинка вже знала всі літери і непогано читала по складах. «Радянське слово»,-- прочитала назву газети. «Пролетарі всіх країн, єднайтеся»,-- писало нижче. Почала шукати те, що читав Миколай, але до хати саме зайшли мама з татом, -- у них був дуже піднесений настрій. Забувши про газету, почала розповідати татові про те, що щойно відбувалося у них в хаті.
--Я теж маю для вас гостинець, --сказав тато і поставив на стіл круглу картонну коробку.
--Торт! –вигукнула мама. – Справжній!
--Готуй, жінко, чай: будемо святкувати. Я, до речі, теж Миколай – Микола Іванович.
--Ти у мене, таточку, найсправжнісінький Миколай, -- Оленка обійняла тата за шию.
На столі парував духмяний чай, мама розділила на порції маленький тортик «Бісквіт».
Розрізала навхрест на чотири частини, тож одна була зайвою. «Вранці з»їси з чаєм, -- звернулась мама до Оленки. Поки поралася на кухні – дівчинка заснула.
Блюдце з тортом стояло на підвіконні, а біля нього записка, написана дитячою ручкою:
"Святий Миколаю, дякую за свято! Торт для тебе.
Пригощайся. Оленка".
(Далі буде)
Автор Ірина Глюз
2020 р.
