Ще кілька років тому я завжди думала: «От би хтось сфотографував цей момент!». Це була моя внутрішня рефлексія, яка виникала в найдрібніших буденних моментах: коли кіт смішно скрутився на підвіконні, коли в кав'ярні принесли найідеальніший чизкейк, або коли випадково потрапила під дощ і виглядала, як герой мелодрами (принаймні, так мені здавалось).
Фотографії тоді були чимось на кшталт доказів: «Ось, це сталося. Я бачила. Я тут була». Але одного разу я помітила, що, доки намагаюся зафіксувати ці моменти, я насправді їх не переживаю. Замість того, щоб просто насолоджуватися запахом дощу, я крутилася, вибираючи ідеальний кут для фото. Замість того, щоб з'їсти той чизкейк, я вже десять хвилин підбирала правильний фільтр. І ось у чому парадокс: момент наче зникав, щойно я намагалася його «захопити».
А ще є оця нова реальність соцмереж, де фото – це вже не просто про пам’ять. Це про те, щоб інші знали, як ти живеш. І не просто живеш, а як класно це робиш. Але чи не стаємо ми заручниками цієї гонитви за ідеальними кадрами? Пам'ятаю, як поїхала на море й витратила пів ранку, шукаючи «те саме» місце на пляжі, щоб сфотографувати воду, яка виглядає бірюзовою, і пісок без слідів ніг. Коли ж я нарешті зробила фото, сонце вже припікало так, що про плавання не було й мови.
І тоді я задумалася: а для чого мені ці знімки? Для чого я це роблю? Чи це справді для мене? Чи, може, це для когось іншого – для тих, хто «лайкатиме» мої фото?
Але тут є й інший бік. Зовсім недавно я знайшла стару коробку з фотографіями. Там були моменти, які я вже й забула: наша перша сімейна поїздка до Карпат, дівоча вечірка перед весіллям подруги, кадри з першого мобільного телефону, де всі люди виглядають як піксельні герої з гри. І тоді я зрозуміла, що справжня цінність фотографії – це можливість повернутися до того, що вже минуло. Це не про ідеальні кадри, а про історію, яку вони розповідають.
Можливо, нам і не потрібні сотні знімків одного й того ж круасана чи десятки селфі біля кожної нової стіни. Але, можливо, ми все ж не можемо жити без фото зовсім. Бо вони – як портал у часі, який ми створюємо власноруч.
А як думаєте ви? Чи варто нам переглянути свій підхід до фотографій? Можливо, не кількість, а якість моментів варта нашої уваги?