зруйноване місто зросилося срібним дощем,
кульбабовим цвітом прорвалось крізь вирви бетону,
зруйноване місто, укрилося сірим плащем
і тихо чекає на тих, хто вертає додому...
йому вже набридло у пустці топтати ці дні,
самотньо минати спустошені площі та сквери,
зруйноване місто запалює отчі вогні
у присмерку дуже гнітючої атмосфери, -
і вже не так страшно, і вже йому так не болить,
і вже все частіше ввижаються люди щасливі,
зруйноване місто на спаленій призьбі сидить
і з усміхом згадує миті солодко - щемливі:
і згадує сім’ї, і очі красиві дружин,
веселі квартАли й малечу у двориках гарних,
і згадує місто барвисті кольОри вітрин,
і лет голубІв, романтичних таких і парних...
і вже не так страшно, і вже йому так не болить,
хоча і бинтує іще свої видноколи...
дощенту, до праху (кажуть) можна місто спалить,
та пам’ять не спалиш ніде, і нічим, і ніколи.
Христя Давидчак. 02.05.22.
