Золоте серце Казкового лісу
У самому серці Казкового лісу, де сонячні зайчики щоранку грають у піжмурки в густій траві, жила маленька Зайка. Її світ пахнув сушеними суницями та свіжим сіном, а дні минали в ніжних турботах про матусю. Кожного ранку Зайка збивала м’яку хмаринку з моху, щоб мамі було затишно спати, і готувала чай із пелюсток ранкових туманів.
Але одного дня в їхню нірку заповзла тиша — липка й холодна. Матуся занедужала. Вона танула на очах, як перша сніжинка на теплих лапках. Старий Лісовий Лікар Борсук, поважно поправляючи окуляри на мокрому носі, зітхнув: — Тут сила лісу потрібна. Тільки Золотий корінь із Цілющої поляни, що в сусідньому заповідному лісі, зможе розтопити цю недугу. Але поспішай, дитино, бо час витікає, як вода крізь пальці.
Зайка, лише встигнувши підхопити свій чистенький фартушок, кулею вилетіла з дому. Страх за маму підганяв її в спину, а надія вела вперед. Але біля річки шлях перетнув справжній жах. Після злив лагідна річечка перетворилася на розлюченого срібного дракона. Вода ревла, підстрибувала на камінні й розбивала об берег пінисті хвилі. Від старого мотузяного містка не лишилося навіть спогаду — річка злизала його, як солодку крижинку.
Зайка впала на траву й заридала так гірко, що навіть столітні дуби зашуміли від жалю. Її відчай почула стара Гава — вона залопотіла крилами й рознесла новину лісом: «Допоможіть! Маленька лапка не може зробити крок до порятунку!»
На берег збіглися всі: Ведмідь-буркотун, Вовк-сіроманець та руда Лисичка. Вони здійняли галас, бідкаючись та сперечаючись, але ніхто не знав, як приборкати розлючену воду.
І тут з очеретів вийшов мудрий Бобер, а за ним, мов хвостик, випірнув Маленький Видрик. — Годі мокроти розводити! — басовито мовив Бобер. — Тут діло потрібне, а не зітхання. Видрик, наче блискавка, кинувся в саму гущу хвиль, перевіряючи дно, а Бобер уже розкладав креслення просто на вогкому піску. Побачивши таку впевненість, звірі вмить отямилися. Вовк, вищиривши зуби від старання, тягнув важкі дубові стовбури. Ведмідь забивав палі так міцно, що земля здригалася, а Лисичка крутилася дзиґою, підбадьорюючи всіх смішними історіями.
За лічені хвилини через річку проліг міст — міцний, пахучий, із соснових балок, що ще дихали лісом. Зайка, не чуючи лап, перелетіла на інший берег. Ось і він, сусідній заповідний ліс! На Цілющій поляні, просто в промені сонця, що пробився крізь крони, мерехтів Золотий корінь. Він сяяв так лагідно, ніби саме сонце вирішило оселитися в землі.
Обережно, наче найбільший скарб у світі, Зайка взяла корінь і поспішила назад. Коли матуся випила цілющий відвар, світло повернулося в її очі, а на щічках розквітли рум’яні квіти здоров’я.
У Казковому лісі й досі стоїть той міст — символ того, що коли любов веде вперед, а друзі тримають плече, жодна біда не зможе зупинити добре серце.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
