Зникають хмари, вітер їх жене.
Щезає тьма, світає, все ж світає.
Та ця весна не радує мене.
Та ця верба чомусь вже не торкає.
А прсто висне вздовж глибоких круч.
А ця бареза просто зеленіє.
Летять шпаки за Прип"ять і за Збруч,
Бо вже весна, та в серці не весніє.
Та в серці біль. Чого ж воно болить.
Чого страждає кожне передсердя.
Тому, що тяжко в цьому світі жить.
Тому що мало в ньому милосердя.
І правди мало, тиші й доброти.
І миру вже нема, одні страждання.
Одні печалі й ріки самоти.
Одні атаки, війни й зазіхання.
Привласнення чужого і розбій.
Вже "зуб поклали" й на самого Бога.
Давно чужинці в церковці моїй.
Давно "цареві" молиться небога.
Щезають хмари, не щезає тьма.
Не очищається душа від блуду.
І ходить правда між людьми сама,
І ходить правда й чиститься від бруду.
Такі часи. Закони й незакон.
Тут кров рікою і плачі надгробні.
Тут стогне хтось біля самих ікон
І в нього руки вже давно холодні...
Нема кінця, ні краю цій біді.
Де та весна, що пише аквареллю.
Де її коси й очі голубі.
Де горизонт з бузковою пастеллю...
Г.Потопляк.
