Знову розум шепоче: „Не треба!..
Скільки можна на вогник — крильми?..
Краще просто кульбабкою в небо,
А думками — чимдуж від зими.“
Все тугіше років перевесло,
Більше срібла-багатства в косі...
Загубилися в човнику весла
І коротша життя волосінь.
Вже світанки очима до неба,
Довгі спогади, мрії без крил...
І, хоч розум шепоче: „Не треба...“
Серце прагне рожевих вітрил.
