Знаєш, пташко, ця війна не триватиме вічно, колись мине...
Лúшить пам'ять гірку, полинну. І цвіт зітнé...
Розіб'є, наче глеки мальовані, чиїсь кольорові життя...
І підé, важко мештами шаркаючи... І не знаю я...
Чи забудеться, хоч колись, в похміллі той смак полинý...
Чорний колір хустин вдовиних і сотні ночéй без сну...
Ці спустошені землі та зграї лелечі без гілочки для гнізда...
Ці коралі по світу розкидані, кров'ю скроплені...
То біда...
Знаєш, пташко, я так скучила за тим колишнім, старим буттям...
Де всі кухлики поряд за столом одним. І оладки там...
Де казкú під подушкою добрі та світлі, без тіні зла...
І бабуся узваром пахне так, мов смугаста солодка оса...
Де немає виття сирен, тільки горлиці й голубú
туркотять на старих дротах. І кругом квіткú...
Де пісні про людей щасливих, і сміх дитячий
поміж вулиць стареньких міст. І ніхто не плаче...
Знаєш, пташко, ми потéрпимо трохи ще... І ти. І я...
Кілька днів. Цілий лютий. І буде таки, колись, весна...
22.01.2024
Людмила Галінська
