Змивають втому грозові дощі.
Весняний кисень повертає силу.
Корінням проростають до душі
Маленькі квіти з сонячного схилу.
І птахи кличуть піснею в політ.
Скидають пір’я, щоб чинила крила.
Але камінням тягне кількість літ,
Боюсь, не полетять мої вітрила...
Тому, все більше слухаю траву,
Вона одвічно зв’язана з землею.
І у негоду, навіть вітрову,
Не розлучається, тримається за неї...
Тож і мені триматися пора.
Занадто крила світом поносили!
Тому не треба, пташечки, пера.
Лишіть собі, не витрачайте сили...
Барчук Р
