#ЖИТТЯТАКОХАННЯ (5 частина)
Кузьма спішить з роботи додому: там його чекають: "Яке то щастя, як тебе чекають! Як є для кого жити." З того часу, як приїхала дружина з донечкою, він на крилах літав. Їм дали кімнатку в величезному бараці; в тій самій кімнаті виділили з дружиною місце на кухоньку, де на електроплитці Федора виготовляла для них смаколики. Як він скучив за своєю маленькою! Які смачні її борщі та вареники.
Він дивувався своїй вже майже дорослій донечці. Вона добре знала все про свого татка з маминих та бабусиних оповідок, і полюбила його на відстані, а тепер при зустрічі горнулася до татка, ніби хотіла надолужити всі ті роки, що росла без нього. Він пригортав до серця своє велике й таке маленьке дитя. Радів і сам, як дитина, що те, про що мріяв стільки років здійснилося: вони разом.
І згадував Івана, який наклав на себе руки, переживши весь жах ув"язнення, з горя та відчаю, коли дружина відмовилася приїхати до нього на поселення. Як тоді не вмовляли його хлопці, щоб почав жити заново: "Ти ж дивися, Іване, скільки дівчат гарних позвільнялося! Та за такого хлопа люба піде, тільки поклич." А Іван опускав очі додолу і казав з безмежним горем: "Сини там, хлопці... Василько та Іванко... Серце розривається..."
Так і не вслідкували...
Федора привезла з собою вазочку, яку колись подарував їй чоловік. Розуміючи, що покидає свою хатину, своє село назавжди, вона взяла все найдорожче. А ця глиняна вазочка, була з того, що найдорожче. Як колись, так і тепер вона рідко пустувала: то ромашки Кузьма принесе (в літню пору стільки їх скрізь цвіте, хоч і північ), а взимку гілочка соснова в ній стоїть.
Або й донечка поставить зрізану гілочку з черемхи або горобини, та милується, як пробиваються листочки, а за вікном зима.
Зими тут в Інті люті, буває й за п"ятдесят градусів мінус. Але вже не лякали й ті зими, так затишно в кімнатці, де зберуться вечорами Кузьма з Федорою, та слухають, як донечка розповідає про школу, або один одному розповідають про ті десять років, що прожиті були в розлуці. І так тепло на душі стає... І хочеться жити.
Весна в Інті приходить раптово, ще вчора тріскотів морозець, та раптово сонце прорвалося скрізь сірі хмари й починають танути сніги, які назбиралися за довгу зиму. І якщо перемагає сонце, то сніги темніють, зморщуються та тануть й тануть. До травня майже збігають струмками в річку, назву якої запозичило собі й місто.
І так само раптово лізе зелена травичка та цвітуть дерева. А тих, що тішать своїм цвітом не так багато: це горобина та черемха!
Кузьма з Федорою вже радіють онучці. Донечка виросла, вийшла заміж. Всі разом живуть у квартирі, яку отримав Кузьма,
працюючи на будівництві. І хоча через п"ять років після звільнення Кузьма отримав дозвіл на вільне пересування по країні та можливість переїхати в Україну, вирішили залишитися жити й працювати в Інті. Всі мали роботу, вже й житло непогане, а в рідному селі старенька хата і трудодні у колгоспі. Землю залишили тільки ту, що була біля хатини. Приїхавши в гості до села, Кузьма зрозумів, що починати тут все з початку, ще й без землі, буде не просто.
Життя радувало: в одне літо Кузьма отримав і онука, і донечку. Маленька була дуже схожа на свого татуся: така ж гарна та синьоока.
Росли внучата та донечка. Життя з коханою жінкою приносило свої маленькі радості: дуже вони любили збирати разом морошку та чорницю, а що вже по гриби вибратися, то без того не проходили жодні вихідні в сезон. Федора засолювала сироїжки, сушила безліч інших грибів, робила різні смаколики з ягід. Товаришували з сім"ями таких самих звільнених земляків. Всі молоді та життєрадісні. Ох, як співали своїх українських пісень, коли на свята збиралися у когось в гостях. Життя вирувало. Тішила можливість поїхати на батьківщину у відпуску. І їздили, як тільки випадала відпустка літом, провідати рідню та порадіти красі свого краю. І не лякала відстань...
далі буде
