#ЖИТТЯТАКОХАННЯ (4 частина)
Життя, взагалі, підносить людям багато несподіванок, і не завжди приємних. А в тоталітарній країні вистачало всього. Може тому й існує цей вираз: від тюрми, та від суми...
Ще вчора Кузьма був вільною людиною, а вже сьогодні став в"язнем. Його разом з іншими чоловіками (було багато жінок, та зовсім молоденьких дівчат) привезли в Тернопіль. Що чекало їх всіх попереду ніхто не знав. Але всі розуміли, що вийти на волю надії марні. Про те, що робили "совєти" були вже люди добре обізнані. Поневіряння в камері, в якій не було ні нар, ні, навіть, дощок на підлозі, Кузьма потім згадував, коли розповідав все своїм дітям та онукам. Вирок виносили не звертаючи навіть уваги на провину людини.
Якщо ти потрапив в чорний список, то ти винен, і нікого не цікавило, як воно було насправді. Терміни ув"язнення тоді були таки, що 10 років отримували ті, що були взагалі не вині ні в чому. З таким терміном Кузьма був відправлений в Комі в Інту.
Привезли політв"язнів туди в жовтні. Вже були морози, а поселити прибулих людей не було де. Всіх зганяли в бараки, які були побудовані раніше. Бараки собі мали будували самі політв"язні. Тому спочатку Кузьма працював на лісоповалі. Чого чого, а лісів там вистачало. Вмирали страшенно люди, від недоїдання, від хвороб, від травм. На тій їжі, що давали людям не можна було й вижити, а вони ще тяжко працювали.
Кузьма отримав серйозну травму, коли на ногу впало дерево. В тюремній лікарні воєнний хірург з політв"язнів склав переламані кістки, і постарався, щоб Кузьма, коли вже зміг ставати на ногу, потрапив на більш легку роботу на кухню.
Дивно, але саме ця травма його врятувала практично від смерті, бо ті пайки, які отримували люди, працюючи на чорно, не давали надії на можливість вижити. Робота та умови утримання людей виснажували. Якщо якісь куфайки політв"язні отримували, то з взуттям були великі проблеми. Люди шукали порятунок з тої ситуації, як могли. В хід шли куфайки тих хто помирав: шили щось на зразок бурок, більшу за розмірами вмочували в воду, виставляли на мороз, а коли поверхня в імпровізованому взутті підмерзала, всередину вставляли ще одне, зроблене з рукавів. Ноги залишалися сухими на морозі, і люди менше хворіли. Але весною, коли починали танути сніги, політв"язні починали страшно хворіти й помирали сотнями.
Влада таким не переймалася ніколи: постійно поповнювали ряди новими й новими людьми. Дармова робоча сила була звична в державі, де людське життя не коштувало й копійки.
Що давало сили людям вижити в тих жахливих умовах? Надія на повернення додому, надія на зустріч з дорогими рідними людьми. Кузьма постійно згадував кохану дружину, маленьку донечку, батьків, братів. По ночах йому часто снилося рідне село, хатина, де він щасливий чоловік та турботливий тато. А реалії вимагали сили та бажання вистояти, вижити в цьому жахітті, куди кинула його доля.
Федора, залишившись сама з дитиною на руках, мусила докласти багато зусиль, щоб вижити. Про чоловіка вона не знала нічого три роки, аж поки не отримала від нього листа. Радості не було меж. "Він живий! Він живий!" -- тьохкало у скронях. Вона зрозуміла, що в листі її коханий чоловік мало що міг написати.
Взнала куди має відправляти свої листи й вже тільки цьому тішилася безмежно. І полетіли листи в далину. Пізніше й посилки збирали всією родиною. Ці посилки з далекої України допомогли тоді вижити багатьом.
Висилали домашню локшину: в ній було багато яєць, і тому була дуже поживна. Таке, як сало чомусь забороняли.
Молода жінка працювала важко, але це вже не лякало, бо знала, що тепер їй треба думати не тільки про донечку, а й підтримати коханого. І звідки бралися сили в маленькій жінці?! Віра в Бога давала їй ці сили. В молитвах вона просила Бога вберегти її коханого. І чи ці щоденні молитви, чи то доля вже стала поблажливішою, але витримала всі десять важких років самоти та важкої праці. Вона чекала, що чоловік повернеться додому, але й тут вийшло не так, як мріялося.
Кузьма отримав довгоочікувану свободу. Але влада, щоб втримати робітників, які будували місто, шахти та добували вугілля, зробила заборону на виїзд людям додому. Заборона була довічна. І полетів лист в село під Почаєвом з проханням до жінки, щоб вона приїздила до нього з донькою на постійне місце проживання. (Дідусь розповідав, що хлопці, які витримали ув"язнення і страшні ці роки, не витримали цього, що не мають права повернутися до своїх домівок. В когось відмовилася дружина приїхати, в когось сум, від такої прикрої новини, але тоді дуже багато вже ніби вільних людей покінчили з життям.)
Йому пощастило: його Федора зібрала все найнеобхідніше, і з донечкою, яка вже підросла, приїхала до нього. Його маленька не злякалася не відстані, ні того, що їй треба буде жити невідомо де. Вона б полетіла, пішки пішла б до свого коханого, якого не бачила вже понад десять років. Головне, щоб бути з ним, а разом вони всьому дадуть раду...
далі буде
