#ЖИТТЯТАКОХАННЯ (3 частина)
Осінь... В садку вродили осінні та зимові яблука, венгерки та любахи. Зараз вересень. Вже майже рік, як молодята живуть у своїй хатинці на Долині, а майже поруч (дорогу тільки перейти) тече річечка, біжить по над нею стежечка, яка поєднала їм долі.
Кузьма виявився гарним господарем, за щоб не брався все в нього виходило: і меблі зробити, і по господарству. Так всьому раду давав, що Федора дивувалась, милуючись своїм чоловіком. Молодята розжилися вже і корівкою, і овечками, свині хрокали у хліві, а вже птаства тримали: бігали по дворі кури, гуси ходили через дорогу на річку.
Кузьма допомагав своїй дружині в тих роботах, які в селі вважалися суто жіночими: і бурячки сполоти, і коноплям раду дати, а вже таке, як води наносити, то Федора забулась, коли таке й робила. Був Кузьма дуже турботливим чоловіком, і раділа Федора та відчувала, що з кожним днем ще більше любить свого коханого.
А Кузьма не забував балувати якимись подарунками свою маленьку. Він тільки так і називав свою дружину. А ще він приносив їй улюблені жовті ромашки, які й росли тільки на Бухалині. Навіть купив якось гарну вазочку для квітів. І хоча диво-ромашки вже давно росли у них у квітнику, але він чомусь вважав, що цінні саме ці квіти, які росли там в Бухалинських полях. Для села ті букети були досить дивною справою. Ну, скажіть, для чого нести букета жінці, як під хатою повно квітів? Але Кузьма був таким. Він і в небо на зірки любив дивитися, ще й Федорі показував де і яка зірка.
В лютому в них народилася донечка! Раділи батьки своїй маленький. Росла вона в любові та турботі. Батьки любили одне одного та свою кровиночку. Так би й жила собі ця пара, якби не події, які змінили їх життя...
Часи були важкі. Війна прокотилася на схід в 41 році, а весною 44 почала свій хід на захід. Як і любі події таких масштабів зачепила долі багатьох людей. В 44 році у квітні забирали у селах всіх чоловіків на війну, але був ще список прихильників УПА. І тих забирали просто з хат. В одному з таких списків був і Кузьма.
Дідусь не був в УПА. Але в ті часи, ще під час окупації німцями, до хати приходили вночі люди й просили продукти. Озброєні чоловіки й самі могли забрати що завгодно. І продукти давалися і неодноразово
Прийшли забирати Кузьму вночі. Плакала молода дружина, плакала, нічого не розуміючи, і маленька донечка.
П"ять хвилин на збори. Тільки й встигла, що зібрати вузлик з одежею... Поклала ще Федора свіжоспечену хлібину, та вся в сльозах, притулилася до чоловікових грудей. А чоловік прошепотів: "Бережи донечку та себе! Все буде добре! Я ні в чому не винен. Не виходь за нами з хати! Прошу..." Він дуже боявся, щоб не сталося якоїсь біди; бо бувало, що вночі лунали постріли в селі, й віддавали родичам мертву людину, яку прийшли арештовувати, та казали, ніби, втекти хотіла. А як там було насправді ніхто не знав. І пішов в ніч в невідомість..
Федора не знала скільки вона простояла, спершись лобом об одвірок. Сліз не було... Відчай палив середину. "Що тепер буде з чоловіком? А з нами? Як жити? Як?... -- стукотіло в скронях.
Того разу в селі забрали багатьох: і чоловіків, і жінок, і, навіть, молодь. Їх повезли в Тернопіль. Що там відбувалося ніхто не знав, бо тих, хто поривався щось взнати, відправляли геть -- нічого не пояснюючи... Залишалося тільки чекати...
Колесо історії рухалося собі далі, йому було байдуже до людських доль.
буде далі...
