#ЖИТТЯТАКОХАННЯ (1 частина)
Кузьма повертався з косовиці, йшов понад річечкою, яка текла через село. Була річка зовсім маленькою, але без неї своє село не уявляв.
Щоб скупатися, хлопцям доводилося робити загати, і тільки тоді можна було бодай трохи поплавати. А так по камінчиках можна було перейти з одного берега на інший, і тільки в сезон дощів річечка розливалася і показувала свій норовливий характер. Проходив дощ, і через трохи, річка ставала знову спокійною та мілководною.
Але жінки та дівчата примудрялися все ж переполіскувати таку-сяку одежину в чистій, як сльоза воді.
На дівчину, яка якраз полоскала одежку, стоячи на камінці, він одразу звернув увагу. Була вона невеличка на зріст, але з такою гарною, мов виточеною фігуркою, що хлопець замилувався.
Зупинився й присів на камінь поодаль. Вона так вправно, так граційно робила свою роботу, при тому пританцьовуючи на плескатому камінці босими ноженятами, що очей не міг відвести. Так і просидів затамувавши подих.
А коли дівчина почала збирати сполоскану одежку, поспішив на допомогу. Підхопив відра й промовив:
-- Я допоможу донести... Кажи куди йти...
Дівчина посміхнулася! Що то була за посмішка! А коли подивилася з вдячністю своїми чорними оченятами в його очі, Кузьма зрозумів, що пропав.
Красуня пішла стежиною попереду нього, він бачив, як коса підстрибує у неї на плечах.
--Така маленька, а таку косу має! -- промайнула думка.
І якась невідома до цієї пори ніжність розлилася теплом в його серці. Підходячи до хатини, куди по стежині привела його незнайомка, пожартував:
-- Буду тепер знати куди старостів посилати!
Дівчисько зовсім не знітилося, а з посміхом відповіло: --- Так вже й старостів, навіть, імені не спитавши?
І тут Кузьма на здивування самому собі зашарівся. " І що то зі мною?"-- подумав. "То, як, красуне, тебе звати?" -- виправив свою помилку. "Федора." -- відповіла дівчина, забираючи в хлопця відра. Так познайомилися мої дідусь та бабуся.
Кохання, кохання! Яке ж ти солодке! Чи вперше тільки... чи вже востаннє... Хто пізнав тебе, хоч може й було ти мить -- вже ніколи не зможе тебе забути. Як ти з"являєшся? Ніби сам Господь сіє зерна в душах людей... В одному проростає чарівна квітка, а в іншому може вирости й чортополох. А чому так? Якби ж то хто знав...
Ох, закрутило Федору кохання. І зоглядітися не встигла, як всім серцем полюбила Кузьму. Як прийде він під її хатину підвечір, коли всі роботи пороблені, спішить до нього. Не може наслухатися, не може наговоритися... Так їй та розмова люба, такі його обійми милі.
Калина, яка з цікавістю спостерігала за парою вже понад місяць, одна тільки чула і слова любові та бачила їх палки поцілунки.
Сварить матуся дочку:
-- Чом сватів не присилає твій коханий? Що то за стояння вночі?
-- Матусенько, чи ж ви не були молоді, чи ж ви не стояли з татом?
-- Стояла і я, доню, як була молода. Але ці поговори людські, що з ними робити? Любити один одного -- одружуйтеся! А то всіх хлопців твій Кузьма розігнав. Не гоже так...
Не втрималась Федора, та й каже хлопцеві увечері:
-- Матінка сварить мене, каже, що не буде пускати до тебе...
Боїться, що брати мене не хочеш, а так... голову мені морочиш.
-- Маленька моя, як тобі таке на думку спало? Чи біг би я що вечора до тебе з одного кінця села на другий, якби не мав серйозних намірів? Єдине, що грошей хотів підробити, щоб хатинку якусь купити, жити ж нам десь треба після одруження...
Люблю я тебе, моя маленька, так люблю, що тільки б і дивився у твої оченята, тільки б цілував тебе безупинну. Тільки ти одна в моєму серці... Віриш?
-- Вірю, коханий! -- відповідає щаслива дівчина. І посміхається радісно. І вона те саме відчуває...
