Здається , все переробили руки.
Подряпини пережили і поцілунки.
І сіяли , і жали , і косили...
Й мішки старалися тягти щосили!
Вдень працювали , а вночі німіли ,
та обіймати гаряче уміли!
Дітей малих в колисці колисали ,
і до грудей щосили пригортали.
Були ще й лебединими крильми ,
як мали рятувати із пітьми...
Землі гектари , й тонни обробили!
І кров'ю із пучок траву зросили!
Каблучками прикрашені , красиві ,
бували і щасливі ,й нещасливі...
Колись маленькі , ніжні ще дитячі.
Та брались до роботи , не ледачили!...
Ось , зараз , помережині життям ,
яке пройшло , на жаль , без вороття ,
недвижимі лежать , немов поснули...
Смертельну втому від життя відчули.
Вже й ложки втримати , буває , не підсилу!
Не , щоб щось серйозніше осилить!
Тоненькі , висохлі - були колись ласкаві...
Збирали квіти у шовкових травах.
Стрічки плели барвисті в косах доні -
ось ці безсилі , мамини долоні.
Візьму до рук , теплом своїм зігрію...
Соромлюсь щось сказати , та й ...не вмію...
розповісти про те , що відчуваю...
Та погляд мамин мовить :"я все знаю."
Простіть мені , старенькі рученята .
Невзмозі я що-небудь поміняти!
У погляді - прощення собі бачу...
за все- за все , вона мені пробачила...
Лідія Бугайова.
