Засніжило, замело, свято в мандри побрело.
Ранки в біленькім кожусі, в хаті тепло, як у вусі.
Пахне молоком гарячим, спить, дрімає кіт ледачий.
Чути злегка "ах" та "ох", залишились старі вдвох.
В"яже бабця рукавички, млинці смажить із мукички.
Дід дровцята підкладає, й весну,березень чекає.
Заклопотаний, бо мріє, як пооре, як посіє.
І чи буде урожай, лише б сил було,бодай.
Бабця пісеньку мугиче, діда за сорочку смиче:
-Досить думати про вила, ти скажи,чи я ще мила?
Чи ще люба я тобі? -Звісно,люба! Далебі!
Дід підвівсь, обняв стареньку, чмокнув в писочок легенько.
Глянув в очі темно-карі: -Ще б прожити нам у парі!
Любов, кажуть, не ржавіє, тільки ми удвох старієм.
Але душі - молоді, Мила, ти - як і тоді!
...Обнялись і так стояли, в очах сльози лиш блищали.
Л.Радушинська
