ЗАКАТОВАНИЙ
- Додому їду, мамо, у домовині!
Зустрінь мене, будь ласка, край воріт.
Ось там, де похилилася калина,
Яку садив у десять юних літ.
Я так хотів приїхати до тебе,
Сходить до храму, паску посвятить.
Та Бог чомусь прийняв мене до себе,
А кат сказав, що досить мені жить.
Мені боліло, як мене вбивали,
У них живе якась хижацька лють.
Нещадно тіло вбивці шматували,
Життя мого уже не повернуть.
А мати лише плакала від болю,
Боялась подивитися в труну,
Забрали в неї і життя, і волю,
Залишили нещасну та одну.
А ті кати знущаються і далі,
Смакуючи без жалю й каяття,
Вбиваючи у лісі, у підвалі,
Катуючи беззахисне дитя.
Мені болить, хоч я чужа людина,
А як болить батькам отих дітей,
Що бачать ті останні миті сина,
Як далі їм ще вірить у людей?!
І як тепер їм віку доживати,
Коли перед очима жах стоїть?
Ростила ж сина не для цього мати,
І як тепер війну цю розуміть?
- Прости мене, рідненька, за провину,
За те, що ти мерцем тепер живеш.
Її дитя поклали в домовину,
А з ним і душу материну теж.
Автор: Ольга Киця 
