Естетичні проблеми української каліграфії, аналіз її мистецьких особливостей та спромог, роль і місце каліграфії в просторі національної культури, зміна її графіки в часі — все ці питання в історії української культури є мало дослідженими і досі потребують всебічного розгляду як важлива частина національної культури.
Своєрідна каліграфічна традиція існувала на Україні ще починаючи з перших знаків на посуді Трипільської культури.
Могутньо проявила вона себе в XI-XIII віках. Найстарші з відомих сучасності взірців були створені в Києві : «Остромирове Євангеліє» — 1037 р. та «Київські глаголичні аркуші».
Барокко кінця XVI — початку XVIII століть подарувало нам зразки чудового скоропису на документах військових і ратушних канцелярій
"Шрифт — чутливий і красномовний засіб вираження. В ньому можуть знайти своє відбиття духовні устремління, головні риси характеру цілої епохи й окремої людини," - писав А.Капр.
Без багажу знань у галузі історії шрифту неможливо збагнути естетики його мистецтва.
Один із найбільших знавців української палеографії Каманін у виданому в Києві 1899 року палеографічному збірнику, що кинув світло на «чільні моменти в історії розвитку південноруського письма в XV-XVIII століттях», поділив історію розвитку українського шрифту на три періоди.
Для письма першого періоду, кінця XV — початку XVI ст., прийнято термін «уставний скоропис» — запропонував його І.І.Срезневський, інший великий фахівець у галузі палеографії.
Українське письмо в той час було вільне від усілякого стороннього впливу і в способах писання йшло за традиціями Візантії, довго затримуючи в себе характер уставного скоропису (на відміну від російського тогочасного скоропису, що рано зазнав зовнішніх впливів, можливо, східних, унаслідок чого виробилася згодом нерівність і гачкуватість).
Другий період (друга половина XVI ст.) характеризується тенденцією до злитого написання слів: значна похиленість літер, загинання кінців літер праворуч, кінець однієї літери більше зближується з початком наступної. Але справжня сув’язь іще виробляється. Частішає винесення окремих літер угору, над рядок.
Букви невеликого розміру — всі майже однакової висоти (в той час як у російському скоропису літери різнились шириною та розмахом при різній висоті). Активізується процес появи нових форм літер.
Кінець другого періоду характеризується посиленням упливу західноєвропейської каліграфії, що приходить в Україну через Польщу.
Відмітною рисою третього періоду (кінець XVI — середина XVIII ст.) стала поява в письмі нового характеру, що розвивається в українських школах, засновуваних православними братствами. Відкриваються школи Острозька, Володимирська, Київська, Луцька. Чистопис стає одним із основних предметів викладання. Формуються нові почерки — Київський, Острозький, Чигиринський (козацький).
Це час найвищого розквіту українського скоропису, що органічно вписався в простір культури барокко. Річ у тім, що «шрифт не тільки читають — шрифт сприймають як зоровий образ. У цьому естетичне значення шрифту споріднене з графікою і живописом: формальні закони декоративної побудови зображення діють подібно до законів орнаментального мистецтва у шрифті» (А.Капр, «Естетика мистецтва шрифту»).
Розглядаючи універсали, декрети судів, виписки з ратушних книг та інші автографи цього періоду, бачиш, наскільки цілісна була ця доба. Попри те, що каліграфія більше, ніж інші види мистецтва, підлягає впливові індивідуальної «руки» писаря й попри розмаїття цих «рук», виразно простерігається загальна для культури барокко вишуканість стилю, декоративність обробки аркуша, ритміка й свобода володіння інструментом і матеріалом.
Використана література :
Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського барокко. // Український світ. — 1992. — №1. — С. 24-25.
Віталій Мітченко. Естетика українського скоропису. // Український світ. — 1992. — №2. — С. 34-35.
P.S. Мітченко Віталій Степанович — український каліграф, художник-графік, дизайнер шрифту. Є визнаним спеціалістом з каліграфії доби українського бароко.
