Йшла мати селом
Із ціпком,як підмога.
Йшла мати вчорніла,
А ще ж не стара.
Несла у маленькій біленькій хустині
Снідати сину...
Та сина нема...
Могилка стоїть...
Крізь сніг пролісок пнеться,
А жінка втирає солону сльозу:
-Чому ж, любий сину,
Моє серце б'ється!?
Чому ж я по білому світу ходжу!?
Низенько вклонилась,
Та квітку руками
(немов душу сина)
Від снігу вкрива.
Уже не почує вона слова:"МАМА",
І серце від цього ще дужче стиска.
Так довго сиділа...
Сльозилися очі
І падали градом
Мов влітку, в грозу.
Тебе я ніколи,синок, не забуду.
Всім серцем й душею тебе я люблю.
А пролісок слухав
Згорьовану матір
І сльози її , він собой поглинав.
Йому так хотілось
Її обійняти,
Та дуже маленьку стеблинку він мав.
Інна Ковальова
