Їм би вбити. Втопити. Стерти
вкотре з пам'яті, з мапи світу,
щоб забули ми після смерті,
хто ми, звідки, чиї ми діти,
щоб забули родимі плями
ті, хто вижив. Щоб все забули:
і родину, і дім, і травми -
все вчорашнє своє минуле,
щоб без роду і без коріння,
без хреста і без тата-мами,
щоб покірні. А вбивць насіння
знов насіється поміж нами,
знов прибудуть пусті прибульці,
скажуть - ми тут завжди - з потопу,
наша мова тут, наші людці,
ми з дитинства тут і до гробу.
Тут - не ми? Не меліть дурниці,
тут було до нас - Дике Поле!
Тут - жили? Отаке насниться!
Інших тут не було ніколи!
Нам фантазій таких не треба,
ми тут з давніх давен - і досить!
...Тільки в синім високім небі
жовтий хрест вишиває сонце,
осока у затоці плаче,
наче сто сопілок голосять,
і у них голоси - дитячі,
і на серці чомусь так тоскно...
