Її весна втекла за небокрай,
лишивши в споминах пахучі вишні.
І жовтий безкінечний молочай,
медовий рай півоній звабно-пишних.
Її весна за обрій журавлем
злетіла геть... І більш не повертає.
Із юності чарівним кораблем
по всесвітах чужих в думках блукає.
Її весна приходить лиш у снах.
Гуде джмелями. І п'янить нектаром.
І губиться у вранішніх дощах,
настояна ще маминим узваром.
Її весна лишилась на світлинах,
на чорно-білих, із далеких днів.
Вся розчинилась по сухих судинах,
як потічок розхристаних снігів...
Людмила Галінська
