Допоки ми їх пам’ятаємо вони живі. Їх життя на землі — наша пам`ять...
(Дитячі спогади)
Її не стало в лютому...
Вона померла в лютому. Були морози лютими.
Були морози лютими, а снігу — до колін.
І внуки, як горобчики стояли не прикутими.
Вдівець схиляв голівоньку, донька, невістка, син...
Так плакали згорьовані. Сусіди йшли прощатися:
«Добро її ходитиме, ще довго у серцях.
Тримайтеся, молітеся...» Та де ж тим силам взятися?
І свічка воском плакала у сплетених руках.
Її не стало в лютому. Вона ж бо так боролася.
З хворобою боролася. Не вистачило сил.
Бабусенька голубонька... Аж небо розкололося
І снігом захлинаючись заплакав небосхил...
Хоч я була дитиною. Все так запам’яталося.
Сніги шляхи завіяли. Йшли за санями ми.
Чи так мені привиділось, чи так мені здавалося,
Що за труну трималася її душа — крильми.
Що світла її душенька очицями великими,
Очицями великими дивилася на світ.
І біль і сльози розпачі переплелися з криками:
«Ще б жити й жити пташечці, бо ж скільки ще тих літ...»
Недолюбила. Господи. Слова не всі ще сказані.
Син голосив: « Ріднесенька, не йди, не залишай...»
Казки недорозказані у вузлики зав’язані,
У вузлики зав’язані забрала у свій рай.
Пішла й душа. Я бачила. Хвилинку ще вдивлялася.
Прощалася, вклонялася й дивилася на нас.
А далі в світлі денному, як зірка засвітилася.
Крильми змахнула стомлено і в небо здійнялась...
Людмила Григоренко
