Класик скульптурної монументалістики Євген Вучетич був відомий в усьому Радянському Союзі й далеко за його межами. А народився Євген Вікторович в Україні – у місті Катеринослав (нині Дніпро) 28 грудня 1908 року. Батько походив із Чорногорії, але свого часу переїхав до Російської імперії, служив у війську, став офіцером. Під час громадянської війни та Української революції, за однією з поширених версій, обрав сторону “білих” – воював на боці Денікіна. Проте після поразки білогвардійців залишився жити під більшовицькою владою і якось уникнув репресій. Мати – Анна Датченко – була українкою.
Після революції родина оселилася в Ростові-на-Дону, де Євген закінчив художню школу і школу снайперів. Далі він переїхав до Ленінграда (нині Санкт-Петербург), де 1931 року вступив до престижного Інституту пролетарських образотворчих мистецтв. (У наші дні це Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури та архітектури імені Іллі Рєпіна). Проте через два роки, коли Сталін оголосив єдиним творчим методом радянського мистецтва соціалістичний реалізм, Вучетич залишив Ленінград і повернувся до Ростова. Там і розпочалася його самостійна творча діяльність. Цілком в дусі епохи, перші роботи Євгена були такими: “Портрет Піддубного”, портрет льотчиці Валентини Гризодубової, бронзова композиція “Партизанка”.
У середині 1930-х Вучетич перебрався до Москви, де взяв участь у будівництві готелю “Москва” на Манежній площі та Державної бібліотеки імені Леніна. (Зараз – Російська державна бібліотека, належить до п’ятірки найбільших за обсягом фондів книгозбірень світу). Під час будівництва бібліотеки переймав досвід відомого архітектора Володимира Щуко. Того самого, який свого часу проєктував будівлю Київського губернського земства, що нині є штаб-квартирою Служби безпеки України.
Після початку німецько-радянської війни в 1941 році Євген Вучетич записався добровольцем до ополчення Фрунзенського району Москви. Спочатку служив рядовим, потім командував артилерійською батареєю. В 1942 році на Волховському фронті під Ленінградом дістав тяжку контузію. Після тривалого лікування в шпиталі його комісували. До кінця життя Євген відчував наслідки контузії – сильно затинався під час розмови, інколи слова переходили в тривалий, затяжний кашель. Звитяги на фронті були відзначені медалями “За оборону Ленінграда”, “За оборону Москви” та орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.
З 1943 року Вучетич став художником Студії військових художників імені Митрофана Грекова в Москві. Якраз у той час Сталін та його оточення вирішили з пропагандистською метою вдатися до культивування образів російських полководців імперських часів. І Вучетич створив портретні бюсти Олександра Суворова, Михайла Кутузова, Дениса Давидова і Петра Багратіона. Крім того, на замовлення влади він створив серію скульптурних портретів радянських воєначальників Другої світової війни. Жукова, Конєва, Рибалка, Чуйкова, Василевського, Черняховського, Ватутіна, Баграмяна та інших.
Саме Вучетич став автором пам’ятника Миколі Ватутіну. Пам’ятник встановили над могилою командувача 1-го Українського фронту в Маріїнському парку Києва в 1948 році. Цей монумент стоїть практично на тому місці, де до середини 1930-х знаходився храм Святого Олександра Невського.
Перекуём мечи на орала,
скульптура біля штаб-квартири ООН (Нью-Йорк, США)
Фонтан “Атланты” (Ростов-на-Дону, країна-агресорка)
Після війни Вучетича призначили головним скульптором московської Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ). Він отримав визнання як один із провідних радянських скульпторів, творців стилю “сталінський класицизм” з його тяжінням до величі й грандіозності.
8 травня 1949 року, до четвертої річниці капітуляції нацистської Німеччини, в берлінському Трептов-парку відкрили одне з найвідоміших творінь Вучетича – пам’ятник воїнам Радянської Армії (відомий також під назвою “Воїн-визволитель”). Монумент має висоту 12 метрів і вагу 70 тонн. Одним із тих, хто позував скульптору для створення образу солдата, був українець із Казахстану Іван Одарченко. “Воїн-визволитель” став неофіційним символом Групи радянських військ у Німеччині – окупаційних сил, які перебували на території цієї країни аж до серпня 1994 року.
“Воїн-визволитель”, Трептов-парк (Берлін, Німеччина)
“Родіна-мать”, Мамаєв курган (Волгоград, країна-агресорка)
“Батьківщина-мати”, Печерські пагорби (Київ, Україна)
Протягом 1959–1967 років Євген Вучетич керував створенням монументального ансамблю на Мамаєвому кургані у Волгограді. На момент зведення скульптура “Батьківщина-Мати кличе!” була найвищою в світі – 85 метрів разом із мечем. Нині світова першість належить статуї Єдності в Індії (182 метри, а з постаментом – 240). Після завершення будівництва ансамблю на честь героїв Сталінградської битви, Вучетичу 15 жовтня 1967 року присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці.
Від 1972 року Євген Вучетич працював над проєктом монументальної скульптури “Батьківщина-Мати” в Києві для музею історії Великої Вітчизняної війни. (Нині – “Національний музей історії України в Другій світовій війні. Меморіальний комплекс”). Передбачалося, що фігура жінки буде висотою 90 метрів і матиме позолоту, а з 30-метрової висоти до Дніпра тектиме водоспад. Але смерть Вучетича 12 квітня 1974 року (серце не витримало восьмого інфаркту) порушила ці плани. Сучасний вигляд Батьківщини-Мати в столиці України є результатом роботи іншого митця – видатного українського скульптора Василя Бородая.
Марися Тишкевич - автор Джерело -- Український інтерес
