Колись давним-давно, у затінку старого смарагдового лісу, зчинився великий гамір. Звірі вирішили, що їм конче потрібен Голова — той, хто буде всіма керувати. Зібралися вони на великій галявині біля старого дуба, і кожен почав пропонувати себе, вихваляючись своїми вміннями.
— Я маю бути Головою! — гордо проричав Лев, вигинаючи спину. — Я найсильніший, мій рик чути за три версти, і всі мене боятимуться!
— Ні, краще я! — застрекотала сорока. — Я все про всіх знаю, першою приношу новини і вмію так голосно кричати, що мертвого розбуджу!
— Куди вам! — хитро посміхнулася руда Лисиця. — Головою має бути найрозумніший і найхитріший. Я вмію так заплутати хвіст, що ніхто й не здогадається, де правда, а де вигадка. Буду вами крутити, як схочу!
Кожен звір — від ведмедя до маленького мишеняти — кричав про свої особливі властивості, і кожен прагнув влади, щоб просто командувати іншими.
Якраз у цей час повз лісову галявину проходив старий, могутній Віл. Він повертався з поля, де весь день тяжко працював — тягнув плуга й боронив землю, щоб вона дала добрий врожай. Віл зупинився, прихилився до дерева, послухав цей гамір, важко зітхнув і промовив своїм низьким, спокійним голосом:
— Ех, звірі, звірі... Голова — це не той, хто просто хоче командувати й красуватися. Голова — це той, хто готовий узяти на себе важкий тягар відповідальності за порядок у всьому лісі.
Звірі вщухли й здивовано вставилися на Вола. А той впевнено вів далі:
— Чи готовий хтось із вас пахати так, як я, не знаючи втоми? День і ніч піклуватися про те, щоб стежка до річки завжди була розчищена від хащів для водопою? Хто з вас першим побіжить рятувати бідолах, яких завалило деревами під час сильної грози? Хто згоден стримувати хижаків, захищати слабких, лікувати хворих та щомиті дбати про лісову малечу та їхніх мам? Оце і є робота Голови.
Почули це звірі — і на галявині запала глибока, ніякова тиша. Левова гордість кудись зникла, Лисиця сховала свого хвоста, а Сорока закрила дзьоба. Ніхто не хотів бути слугою для всіх. Вони зрозуміли, що влада — це не почесті, а важка праця. Один за одним, опустивши голови, звірі почали тихо розходитися по своїх хатках, щоб у спокої подумати над почутим.
Галявина спорожніла. І лише на самій верхівці старого дуба затуркотів сизий Голуб. Він розправив крила і тихо, але ясно проспівав на весь ліс:
— Тільки Бог може бути справжнім Головою у нашому лісі... Адже лише Він не шукає слави і не хоче панувати, а прагне кожного з нас спасати, любити і повсякчас про нас піклуватися.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
