Як та гадюка — черга «зашипіла»:
«Чого ж так довго... От стара мара!
Грошей нема, то вдома би сиділа...
Гляди, он вибралась, а надворі зима!
Не слухала — тихенько дріботіла...
Благенький плащик, хустка, чобітки,
Усе стареньке, ніби вже зітліле.
Все з іншого століття — «на віки»!
Лишила хліб на касі, не купила,
Бо позавчора — інша ще ціна...
Лиш молоко в пакетик опустила.
... В лице дмухнула холодом зима.
А вдома, у малесенькій кімнаті
Котові підігріла молока,
З морозу гріла руки вузлуваті
Й сльозинка покотилася гірка...
«Хіба свій вік увесь не працювала?
Хіба колись ледачою була,
Чому ж маєтків я не наскладала,
Чому в могилу ще не відійшла?»
Вже рік, як поховала чоловіка
.Дві пенсії — не розкоші, та все ж...
Був хліб у хаті і було до хліба,
А зараз що — уже не розбереш!
Смугастий кіт вмостився біля неї.
«Мені, котуню, вже пора у путь...
Оце доп‘єш, мій друже, Котофею,
Втечеш кудись. Мене ж колись знайдуть.»
Постукав хтось. Аж дзенькнула квартирка.
Усього передумала за мить.
«Скоріше відчиняйте, то касирка.
Не будемо крізь двері говорить!
Я — Галя.» Потім хліб на стіл поклала:
«Негоже — тут Різдво, а ви — сумна.
Оце — від нас, всім відділом збирали.
Тут все до свят, усе окрім вина.»
«А як же ви адресу відшукали?
Такого дива ще не бачив світ!..»
«Ми — люди, а не звірі, щоб ви знали...
Вас упізнав у черзі ваш сусід.»
«Веселих свят! — вже кинула з порогу —
Ви не журіться, ви вже не одна.
Лиш не мовчіть, просіть про допомогу,
Бо ви бідуєте, а надворі — зима!
А завтра ми під вечір десь прийдемо,
(Я побіжу, бо я — через обід...)
Ми вам тепленький одяг підберемо.
Веселих свят і многа-многа літ!»
Тієї ночі був мороз, як бритва.
Стареньке серце плакало й пекло.
І не було благальної молитви:
Була подяка й на душі тепло...
