Як Рак з Черепахою мудрістю мірялися
У тихій річці, під розлогим корінням старої верби, жив собі Рак. Жив непогано, але мав одну велику ваду — страх як любив вихвалятися. Він любив вилізти на найбільший камінь, розправити вуса, підняти вгору свої міцні клешні та горланити на всю підводну околицю: — Подивіться на мене! Я — найважливіший мешканець цієї річки! Мій панцир — як лицарські обладунки, які я можу скидати, коли захочу! Я наведу лад на будь-якому дні! Хто ще тут такий стародавній, могутній і поважний?
Мальки від його крику розпливалися врізнобіч, а старі соми лише тихо зітхали на глибині. Але одного разу його крики почула стара болотна Черепаха Челла, яка якраз ніжилася на сонечку біля берега, щоб розігріти своє студенокровне тіло. Вона повільно підпливла ближче, висунула голову з води і лагідно промовила: — Годі тобі шуміти, сусіде. Справжня велич не кричить про себе на кожному камені. Ти кажеш, що ти найважливіший, але чи знаєш ти бодай щось про тих, хто живе з тобою поруч?
Рак невдоволено клацнув клешнею: — Ха! А що мені знати? Ти ось, Челло, тільки те й робиш, що повзаєш повільно та ховаєшся у свій курінь. Куди тобі до моїх обладунків!
Черепаха лише посміхнулася своїм міцним гострим дзьобом — адже зубів у неї не було, але вкусити за потреби вона могла міцно. — Ех, Раче... Мій будиночок — це не просто курінь, який можна зняти. Це частина мого скелета, зрощена з ребрами та хребтом. Ми, черепахи, народ солідний. Мої предки ходили по цій Землі ще 220 мільйонів років тому, коли твоїх річкових пращурів і близько не було, а навколо бігали велетенські динозаври!
Рак аж вусом повів від подиву, але відступати не хотів: — Ну то й що! Зате ми, раки, всюдихідні!
— Наш рід теж не промах, — спокійно вела далі Челла. — У світі нас понад 360 видів. Ми живемо і в річках, і в озерах, і в глибоких океанах, і на сухих землях. Мої морські родичі, наприклад, справжні велетні — шкіряста черепаха виростає понад два метри завдовжки і важить більше за сімсот кілограмів! Уяви, скільки таких, як ти, на ній поміститься? А є й зовсім крихітки — всього вісім сантиметрів.
Рак трохи опустив одну клешню і притих. А Черепаха продовжувала розповідати дивовижні речі: про те, як її морські кузени подорожують на тисячі кілометрів, орієнтуючись за магнітним полем Землі, і завжди повертаються на той самий пляж, де колись народилися. Розповіла, як температура піску визначає, хто з'явиться з яйця — хлопчик чи дівчинка (у тепліших гніздах народжується більше самок). Розповіла про гігантських сухопутних черепах, які живуть понад 150 років і бачили стільки всього, що жодному раку й за десять життів не присниться.
— Ми вміємо годинами відпочивати під водою, маємо чудовий нюх і допомагаємо тримати баланс у природі, хоча нам зараз важко через забруднення річок та браконьєрів, — зітхнула Челла. — Навіть узимку, коли ти ховаєшся в нору, ми вміємо впадати у такий глибокий сон, що весь наш метаболізм майже зупиняється. Тож бачиш, Раче, світ значно більший і дивовижніший, ніж твій камінь.
Рак стояв на камені, опустивши обидві клешні до самої води. Вуса його сумно обвисли. Йому стало неймовірно соромно за своє хвастовство. Він зрозумів, що так сильно пишався собою, але зовсім нічого не знав про світ навколо і навіть про власних сусідів. А найгірше — він раптом усвідомив, що навіть не знає, ким були його власні предки і скільки років його рід живе в цій річці!
— Ой, лишенько... — пробурмотів Рак, червоніючи під своїм панциром від сорому. — Яка ж я дурна скотинка...
Він швидко зліз з каменя, навіть не попрощавшись від ніяковості, розвернувся і чимдуж позадкував, піднімаючи куряву з річкового мулу. Рак палко пожалкував про кожне своє хвалькувате слово і, не гаючи ні хвилини, побіг до найближчої Річкової школи, що містилася в заростях куширу. Він твердо вирішив записатися в перший клас, щоб нарешті ретельно вивчити свою власну родослівну та історію рідного краю! Бо хто не знає минулого, не має майбутнього.
Дитяча поезія Ольги Кравченко
