Жили-були в одному зеленому, сонячному лісі різні звірі. Жило там і маленьке ведмежа на ім'я Бублик. Бубликом його назвали тому, що воно дуже любило крутитися калачиком, коли спало, і було таким же круглим та кумедним.
Одного ранку Бублик так захопився наздоганянням красивого жовтого метелика, що й не помітив, як відійшов далеко від мами-ведмедиці. Метелик полетів вище, Бублик підняв носа до неба, зробив крок... і ОЙ! — покотився шкереберть у глибоку яму, яку лишили під корінням старого дуба.
Яма була глибокою, а стіни — слизькими. Скільки Бублик не намагався дряпатися вгору своїми маленькими кігтиками, усе одно з'їжджав на саме дно.
— Ма-а-а-мо! — закричало ведмежа і зарюмсало. — Мені страшно!
Першим цей плач почув зайчик Вухань. Він пролітав мимо кущів, зупинився, навострив вуха і зазирнув у яму. — Ой, Бублику! Що ж ти туди звалився? Почекай, я зараз когось покличу! — злякався зайчик і пострибав кликати на допомогу.
За п'ять хвилин біля ями зібралася ціла лісова компанія: поважний борсук Потап, хитра, але добра лисичка Руся і маленький їжачок колючий, якого звали Голочка.
Лисичка крутила хвостом і бідкалася: «Ой, яма ж яка глибока! Мої лапки туди не дістануть!»
Борсук почухав потилицю: «Тут сила потрібна. Треба кликати когось великого».
А Їжачок раптом придумав: «Я знаю! Лось Тріскун зараз на галявині їсть траву. Він високий, він допоможе!»
Зайчик чимдуж помчав за Лосем. І справді, за хвилину крізь кущі продирався величезний, сильний і дуже добрий лось Тріскун.
— Ну-ка, малюку, не плач, — прогудів Лось своїм низьким голосом, підійшовши до краю ями.
Лось нахилив голову якнайнижче, щоб Бублик міг вхопитися за його великі та міцні роги. Але яма була занадто глибокою — ведмежа ніяк не діставало.
Тоді звірі вирішили діяти разом:
Борсук знайшов довгу і міцну гілку верби.
Лось Тріскун міцно затиснув один кінець гілки зубами.
Лисичка і Зайчик вхопилися за Лося ззаду, щоб він міцніше тримався на ногах.
Опустили інший кінець гілки в яму.
— Бублику, хапайся лапками і тримайся щосили! — скомандував Їжачок.
Ведмежа вчепилося за гілку обома лапами і навіть заплющило очі від страху. — Раз, два, три — ТЯГНЕМО! — крикнув Зайчик.
Лось потягнув головою вгору, Лисичка з Борсуком допомагали, і... ХРУСЬ! ПЛЮХ! — маленьке ведмежа вилетіло з ями прямо на м'яку зелену траву!
Усі звірі радісно застрибали, заплескали в долоні, а Бублик від щастя обійняв кожного своїми пухнастими лапками. Тут якраз із хащі вибігла налякана мама-ведмедиця. Побачивши, що її синочок цілий і неушкоджений, вона щиро подякувала всім лісовим мешканцям і пригостила їх смачною лісовою малиною.
З того часу Бублик більше ніколи не бігав лісом, піднявши носа, і точно знав: якщо у тебе є вірні друзі — жодна яма не страшна!
Дитяча поезія Ольги Кравченко
